З тобою i без тебе.

Знов день минає, сповнений надiй.
Сiдає сонце, пташка замовкає
I знов неспокiй на душi моїй,
Туманом туга серце огортає.

Десь там за обрiєм родина, друзi, дiм
I мрiї, що злiтали аж до неба.
Десь там... Та, нiби вдарив грiм -
I так далеко зараз я вiд тебе:

В чужiм краю, де пальми за вiкном,
Де океану хвиля в берiг б'ється.
...А ти моїм заволодiєш сном
I сполошиться невгамовне серце.

Ось так з тобою нiчку проведу,
Щоб на свiтанку розлетiлись душi,
I в день прийдешнiй знову я iду -
Без тебе знов його прожити мушу.

(На муз. з к/ф "Крестный отец")

Що за iскринка в моїм серцi зайнялась -
Я закохався в тебе, наче перший раз.
Твiй погляд знов бентежить кров
I знову хочу говорити про любов.

Тебе люблю, кохана, я завжди
I в серцi - ти, одна лиш ти!

В очах твоїх я бачу вiчную весну.
До свого серця тебе нiжно пригорну,
Вiддам тобi своє тепло -
Кохання, хочу, наше вiчно щоб цвiло.

Переживу я знов цi почуття,
Бо ти одна - моє життя!

На скронi впала срiбним пилом сивина.
Вже нашим дiтям посмiхається весна,
Та доти ми ще молодi,
Поки кохання буде з нами у життi,

Хоч iду я вперед, але iнколи все ж озираюсь
I в задумi стою час-вiд-часу такiй нелегкiй:
Що зробив, що не встиг - зрозумiти для себе стараюсь,
Нiби з книги життя знов читаю забутi рядки.

Кiлькатомний роман на старих сторiнках пожовтiлих -
Проза буднiв щоденних, святковi рядочки вiршiв.
I "червоним рядком" - щира вдячнiсть тобi, моя мила,
За все наше життя i за те, що тебе я зустрiв.

Ти в хвилини важкi завжди поруч зi мною стояла.
Радiсть множилась вдвiчi, а вiрнiше, напевно, в сто крат,
Та з сiм'ї несподiвано доля мене вiдiрвала
За три-дев'ять земель, де твоїх так бракує порад!

Пишу книгу життя. Вiддiляю зерно вiд полови.
Жартiвниця-зима стиха срiбла до скронь пiдкида.
Вiдлiтають лiта, та зi мною твiй образ чудовий:
Скiльки б їх не минуло - ти душею завжди молода.

Не сумуй, моя пташко, не треба,
Життєрадiсну пiсню спiвай,
Пiднiми свої очi до неба,
Де сховався за хмарами рай.

Чорнi днi неодмiнно минуться,
Перейдуть, як непрохана мить.
Спробуй, мила, хоч раз посмiхнуться -
I розвiється морок пiтьми.

Знову лагiднi стануть свiтанки,
День прийдешнiй тривоги змете
I одного чудового ранку
Знову щастя до тебе прийде.

Розiйшлись дороги, розiйшлися,
Лиш душа згорьована болить -
День, коли востаннє обнялися,
Не забуду в мандрах нi на мить.
На очах сльоза ось-ось зiрветься
I клубок до горла пiдступа.
Дивний бiль на безпорадне серце,
Нiби птах пiдстрiлений, упав.

Я тобi троянд не подарую
I до серця я не пригорну.
За тобою в чужинi сумую,
Та минулих днiв не поверну.

Розлучила доля, розлучила,
Провела невидиму межу,
Та тебе завжди кохаю, мила,
I в своєму серцi бережу.
Перейде зима, настане лiто,
Сонце нам свiтитиме без меж
I щодня тобi всi квiти свiту
Я до нiг стелитиму, а все ж,

Чи десь менi написано на долi
Вiдчути губ твоїх забуте вже тепло
I зазирнути в очi волошковi,
Згадавши все, що в безвiсть вiдiйшло?

В своїх руках твої зiгрiти руки
Пiсля важкої i тривалої зими...
Чи вирвусь вiд розлучницi-розлуки,
Щоб знову разом опинились ми?

Чи обiйму твiй стан в iмлi ранковiй
I нашi душi заспiвають в унiсон?
Чи день колись прийде такий чудовий -
Чи мiй надiл в життi - короткий сон?..

I довгий день без краю i початку,
Без сонця, i без неба, й без тепла.
Ми ж бо не мусим починать спочатку -
Моя любов живе, як i жила.

Сльоза чорнило роз'їда. Рядки змiшались.
Чому цей лист так тяжко пишеться менi?
Змiнилось що з тих пiр, як ми розстались,
Куди подiлись нашi кращi днi?

Адже в чужому опинившись краю,
Я сам-на-сам з тривогою стою.
Та, попри все, тебе одну кохаю,
Мою єдину, ластiвку мою.

Але коли пiд гострий нiж зневiри
Потрапить серце - все-таки живе,-
Як вижити, не загубивши вiри
В те, що полуда iз очей спливе.

Як зберегти на вiдстанi кохання,
Чим розiгнать твої тривожнi сни,
Чи взагалi доречнi оправдання,
Коли не чуєш власної вини?

Яка тобi ворожка нашептала? -
Бодай би всох той капосний язик!
Кому ми, люба, на дорозi стали,
Кому "пече", щоб я навiки зник?..

Мiський годинник пiвнiч вiдбиває.
З-за хмари мiсяць виглянув на мить.
Не пишеться, хоч вкотре починаю -
Папiр зiм'ятий в кошик полетить.

Не вiр погодi восени
I настрою не вiр своєму,
Коли лихi насняться сни
I в серцi смуток у твоєму,

А дощ холодний за вiкном
На душу тугу навiває
I вкотре за твоїм столом
Лише мене не вистачає.

Не вiр заздрiсним ворогам,
Базiкам рiзним з шептунами -
Вони розтануть, як туман,
Лиш сонце вигляне над нами!

Не вiр нiкому, лиш менi
I Господу, що є на небi.
Якi б тобi не снились сни -
Я мушу вижити для тебе

Веселки колесо хмаринка приховала,
Земля напилась лiтнього дощу,
А бiля мене бджiлка заблукала -
Спiває, нiби вдома: "Жу, жу, жу..."

Гудуть невтомно її крильця мiж квiтками,
В росинцi сонця промiнець блищить,
А я додому полечу думками,
До тебе, моя бджiлко, хоч на мить.

Бо ти на себе переклала всi турботи -
На нiжнi плечi ношу нелегку:
Свою й мою виконуєш роботу,
Мов бджiлка у весняному садку.

Твої ще нiжнi пам'ятаю руки,
Тривожний погляд, стомлене лице.
Та з часом я звикаю до розлуки,
Що серце рве розплавленим свинцем.

З роботи вже давно iду додому,
Хоч дiм - у недосяжнiй далинi.
Тож, як, скажи, твою забрати втому
I як зiгрiти, пiдкажи менi?

Лиш телефон, як таїнство обряду,
Твiй голос, нiби з юностi, несе,
Слова твої, як iскри зорепаду,
Що їх чекаю тут понад усе.

Вони самотностi на мить розтоплять кригу,
Веселка нашi поєдна серця
I я, здається, вiдкриваю книгу,
Де є початок, та нема кiнця.

...Про розлуку. Знову про розлуку,
Бо вона одна стоїть мiж нами.
За якi грiхи я зношу муку,
За якi тиняюся свiтами

I чиєю волею лихою
Рiдний дiм покинув i родину?
Днi бiжать нестримною рiкою
I не зупинити цього плину.

...Про кохання. Знову про кохання.
А про що в розлуцi говорити?
Ради чого всi отi старання
I заради чого варто жити,

I без чого день темнiше ночi
Й полином гiрчать веселi свята?..
До нестями повернутись хочу,
Щоб тебе, кохана, обiйняти.

...Про надiю. Знову про надiю.
Без надiї важко на чужинi:
З нею i сумую i радiю,
З нею час летить в стрiмкому плинi.

З-пiд снiгу пролiсок голiвку показав -
Листочки-руки вiн до сонця протягнув,
А я повторю те, що сотню раз казав:
Що я тебе кохаю, лиш тебе одну.

Нехай розлука мiцно стала помiж нас,
Та я зруйную цю невидиму стiну
I, нiби пролiсок, пiднiмусь в котрий раз,
Бо я тебе кохаю, лиш тебе одну.

Котрий день живу з передчуттям,
Що мої ось-ось здiйсняться мрiї,
Що удача посмiхнеться нам
I марними не були надiї.

День прийде, омрiяний у снах,
Промiнь сонця лагiдний проснеться -
Я тебе пiднiму на руках
I з любов’ю пригорну до серця.

В нiжнi очi щиро зазирну,
Теплих губ вiдчую насолоду,
Знов розбуджу на душi весну -
За чекання довге нагороду.

I пiдхопить нас шалений вир,
Понесе у Всесвiт мiж зiрками,
А оркестр iз тисяч райських лiр
Буде грати музику над нами.

Влiтку я на зорi повернусь,
Я прийду по мостi веселковiм
I губами до губ доторкнусь,
Обдарую нектаром любовi.

Я до тебе прийду восени
Разом з золотом пiзнього листя,
Щоб найкращi збулись твої сни,
Мрiї щоб заповiтнi збулися.

Взимку шлях подолаю важкий,
Перейду крiзь мороз i завiї,
В круговертi тебе снiговiй
Своїм серцем, кохана, зiгрiю.

Та, здається напевно менi -
Ненависну розлуку здолаю
I до тебе прийду навеснi
В буйноцвiттi нестримнiм розмаю.

У вирiй знову вiдлетять лелеки,
Самотнi гнiзда снiгом припадуть,
А в пам’ять повертатиметься спека
Тих лiтнiх днiв, що в безвiсть вiдiйдуть.

Чудес нема - тобi звикати треба
До снiгу i шалених завiрюх...
А очi пiднiмаються до неба,
З надiєю напружується слух,

Що десь вгорi лелеки заклекочуть,
Змарнiлим клином хмари розiрвуть
I в день, який прийде на змiну ночi,
Весну на дужих крилах принесуть.

Чому моє серце наповнене нiжною ласкою,
Чому цiлий свiт посмiхається щиро менi -
Тому, що твiй лист оповив мене доброю казкою,
Де я, нiби принц, виїжджаю на бiлiм конi...

I рядок до рядка - ти в коханнi менi зiзнаєшся:
Хоч злетiли лiта, але молодiсть наша жива.
Ось тому i спiває потрiпане бурями серце,
Ось тому на душi найнiжнiшi для тебе слова.

Моя мила лебiдко, тобi, розумiю, нелегко,
Щохвилини ти йдеш проти бурi i вiтру сама,
Ти чекаєш на мене, та я за морями далеко -
Ледь торкнешся вночi... а проснешся - нiкого нема.

Ти сама мiж людьми, як стеблинка на скошенiм полi,
I пробач, що не можу долонi свої простягти.
Є в розлуцi одне, за що завжди я дякую долi -
Це, що є в мене ти, моя зiрко вечiрняя, Ти!

Полуденного вогнища вуглинка -
вечiрнє сонце - стиха дотлiває.
Додолу нахилилася стеблинка,
пташиний хор невидимий стихає.

У чорний шаль сховавши чорнi очi
та сутiнки сторонячи несмiло,
нечутно промайнула постать ночi
i враз довкола всим заволодiла.

Розшила небо срiбними нитками,
в країну снiв солодких шлях вiдкрила.
Лиш я за обрiй полетiв думками
у рiдний край, де ти чекаєш, мила.

Зiрок мiльйони освiтили небо
так, нiби роси вранiшнi розлитi,
але менi нiчого бiльш не треба -
лиш тiльки б знати, що ти є на свiтi;

Здавалось, день зненацька запалав.
Затихло все i незборима сила
На Сходi, що давно далеким став,
Багрянцем нiжним небо запалила.

I розгорався обрiй на очах,
А темiнь ночi стиха вiдступала.
...Та раптом, на невидимих руках
Пiдняте сонце, землю осiяло.

Смарагдовим вогнем зайнявся бiр,
На евкалiптах листя зашумiло,
Проснувся в хащах одинокий звiр
I простiр арiї птахiв заполонили.

Я чекав цього дня, лиш залишив порiг за спиною.
Била злива в лице - та я йшов до своєї мети,
Бо я знав, що завжди ти душею, кохана, зi мною,
Що з далеких дорiг буду мати до кого прийти.

В невiдомих краях довелося менi мандрувати,
Зустрiчати весну, де тiкає земля в океан.
Вiдмовляти собi - до копiйки копiйку складати,
I лиш зрiдка ввi снi обнiмати жаданий твiй стан.

Та й тобi було важко прожити у рiдному краї -
Нiби вдома, та в скрутi нiхто не пiдставить плече.
I подушка мокрiла ночами, напевне я знаю,
I клубок той у горлi, мабуть, ще й донинi пече.

Знову ненависної розлуки
Гострий ніж надвоє ріже серце.
З рук моїх твої тікають руки
І душа пече шалено перцем.

Знов неспокій буде панувати,
Темні ночі довгого чекання:
Відлечу я ластівкою з хати
У далекий вирій сподівання.

У далекий рай чужої втіхи,
В літо, що ніколи не згасає...
Знову рахуватимемо віхи
На шляху, який жалю не знає.

Дочекався і я. Прилетів заповітний літак.
Оголошує диктор... І мила давно зачекалась.
Лише Бог мені свідок, як речі нашвидко складались,
І тікало з грудей моїх серце: так-так, таки-так.

Вмить здалося мені, що заграли десятки фанфар:
Я з розлуки летів, поринаючи в темряву ночі,
Щоби вранішній промінь відбили коханої очі,
Щоб устами відчути любови солодкий нектар,

Щоб злились воєдино слова, і думки, і тіла,
Щоб самотність твоя розлетілася вщент і навіки,
Щоб зозуля тобі накувала ще років без ліку
І щоб в цьому житті ти веселою завжди була.

Знову осінь лист позолотила
І птахи збираються в дорогу -
Тільки лиш одна лебідка біла
Стереже родинного порога.

Часто в небо з сумом поглядає,
Ніби хоче мовчки запитати,
Чом її лебедика немає
І коли вернуться лебедята.

Це ж було іще неначе вчора:
Гомоном наповнена оселя;
І зітреться з пам'яті не скоро,
Як дитячий сміх злітав до стелі.

Всіх хотілось ніжно пригорнути,
Кожного від лиха захистити,
Злих очей напасті відвернути,
Мудрості життєвої навчити.

Та пройшла весна, злетіло літо,
Осінь листям землю покриває -
Розлетілись лебедята-діти
І самотність серце обнімає.

Десь в світи її подався лебідь
Заробітку для сім'ї шукати.
Розчинився слід крила у небі,
Залишилась доля їй - чекати.

Знову троянди в саду розцвітають - осінь прийшла.
Бабине літо в далекому краю сонця й тепла.
Птахи у синьому небі співають пісню свою
Так, ніби справді печаль розганяють і тугу мою.

Бабине літо, бабине літо - осінь життя.
Мрії несеш мої, бабине літо, у небуття.
Десь заблукала весна, де ми юні були,
Наші стежки споришами давно поросли.

Квіти чудові не милують око на чужині,
Серце з'їдають тривога й неспокій, сумно мені.
- Де ти, кохана? - у птахів питаю, у далини.
Чом же троянди щораз розцвітають, для кого вони?

Бабине літо, бабине літо - осінь життя.
Мрії несеш мої, бабине літо, у небуття.
Десь заблукала весна, де ми юні були,
Наші стежки споришами давно поросли.

Серця тепло мого, бабине літо, прошу, візьми -
Плечі коханої лагідним вітром ти обніми,
З рідного личка ненависну втому ніжно зітри...
Бабине літо, до рідного дому мене забери.

Серце рветься на волю,
Розривається в грудях надвоє.
Десь залишив я долю -
Розлучився надовго з тобою.

Ненависну розлуку
Я не можу ніяк подолати,
А щоночі вві сні твої руки
Так і кличуть: вертайся до хати!

Промінь сонця погасне,
Перестане співати пташина,
І видіння прекрасне
Уві сні мою душу поглине:

Повертаєшся знову,
Прорізаючи темряву ночі.
Дивне світло твоєї любови
Випромінюють лагідні очі.

...Зникнуть зорі ранкові,
Знову день нас розлучить з тобою,
І в полоні любовi
Наодинці залишусь з журбою.

Я покаянно голову схиляю,
Бо знаю - винен я у всіх гріхах.
І винен в тому, що тебе кохаю...
(Немає тільки крові на руках!)

         Пробач мене, якщо це ще можливо.
         Пробач мене, я прошу знов і знов.
         Пробач, пробач. Мені це так важливо,
         Тому, що ти - мій Бог, моя любов!

Своє життя я покладу за тебе -
Та що воно вартує в світі цім?
Душа нестримно проситься до неба,
Та винен я, тобі передусім.

         Пробач мене, якщо це ще можливо.
         Пробач мене, я прошу знов і знов.
         Пробач, пробач. Мені це так важливо,
         Тому, що ти - мій Бог, моя любов!

Я вартий найстрашнішої спокути,
Щоб дочекатись зустрічі пори.
Що може гірше від розлуки бути?
Пробач мене й до себе забери!

За сонячним годинником живу
І не тому, що іншого не маю.
Я сонечком своїм тебе зову,
Тож по тобі і час я свій звіряю.

Я разом з сонцем на зорі встаю
І день новий з тобою зустрічаю.
В оселю кличу сонечко свою -
Тебе до свого серця пригортаю.

Десь промінець проб'ється серед хмар -
Це погляд твій до мене долітає.
Ловлю його, як найцінніший дар,
Бо іншого не хочу і не маю!

Лице до неба я опівдні піднесу -
Твоє тепло я з вдячністю приймаю.
Твій образ незабутній і красу
Я діамантом в серці зберігаю.

Вже осінь пізній лист позолотила
І відлетіли в вирій журавлі,
А я в розлуці дні рахую, мила,
Коли торкнусь батьківської землі.

Коли в твої я знов подивлюсь очі,
Коли відчую губ твоїх тепло...
Проходять дні, минають темні ночі,
Злітають роки, ніби й не було.

І весь цей час із сумом проводжаю
Неспішний клин далеких журавлів
І щиро від душі йому бажаю,
Щоб швидше він до тебе долетів.

А ти б, почувши пісню журавлину,
Впізнала в ній сердечний мій привіт
Про те, що я люблю тебе єдину
Крізь перешкоди відстаней і літ.

Я іменем твоїм
Своє назвав кохання.
Завжди знаходжу в нім
Найкращі сподівання.
Зову тебе - почуй,
До тебе голос лине.
Люблю тебе - відчуй,
Маріє, - ти моя богине!

Я в імені твоїм
Свою надію бачу.
Пов'язую я з ним
І успіх, і удачу.
Мене ти бережеш
Щодня і щогодини.
Люблю тебе без меж,
Маріє, - ти моя богине!

Мені наснилось волошкове поле
І жайворонка спів у вишині.
Не бачив всього цього я відколи
Пристанок свій знайшов у чужині.

І не збивав босоніж срібні роси,
Не зустрічав вечірньої зорі;
І запах жита, що лягло в покоси,
Такий далекий в пам'яті моїй.

А тут іду я волошковим полем,
Немов по небі синьому пливу,
І вже здається ген за видноколом
Я дім свій бачу, ніби наяву.

Під хмарами дзвіночком пісня грає,
В волошках ніжно вітер шелестить...
Мене моя кохана зустрічає -
Сльозинка на її очах бринить.

Ти знову десь за межами зв'язку
І пусто так - не можу передати.
Знов відповість далекий оператор,
А так хотілось щось тобі сказати
І відповідь почути не таку.

Крізь час до тебе подумки біжу,
Крізь простір серце, як на крилах лине.
Щоби знайти тебе одну-єдину
Я так пройти готовий всі країни,
Здолати б лиш невидиму межу.

Я підношу до рук твоє фото з останньої ночі -
Тінь розлуки чекала мене за порогом уже -
І тепер лише фото мої споглядатимуть очі,
І тепер лише пам'ять останню ту ніч береже.

Губи ніжні твої я до спраглих своїх притуляю,
Та лиш глянець паперу на ласку мою відповість.
Я з тим фото встаю і з тим фото щоночі лягаю,
А розлука лиха моє серденько поїдом їсть.

Я знову купався в твоїх променистих очах,
Я знову пірнав в них, неначе у глиб океану.
І знову весняним струмочком твій голос звучав,
І губи мої знову тихо шептали: - Кохана!

Я пильно дивився - очей відірвати не міг
Від кожної лінії вкрай граціозного тіла.
За щастя вважав до твоїх дотулитися ніг,
А ти, ніби птаха, високо у небо летіла.

В очах твоїх сірих, як в небі, хмаринки пливли
І посмішка щира мені, ніби сонце, світила;
І ми, наче в казці, в ту мить із тобою були,
Мій голос для тебе одної нашіптував: - Мила.

Ти знову і знову вже вкотре чаруєш мене,
Кохання твоє - джерело чудотворної сили.
Хай роки проходять, та знаю - воно не мине
І житимуть вічно серця, що так вірно любили.

... А знаєш, що тобі сказати мушу,
Мізки від чого висохли від дум:
Бодай хоч раз ти зазирнула в душу?
Хоча б колись пройняв незнаний струм

Від дотику легенького рукою,
Поширився від маківки до п'ят,
Ввірвався в серце кулею сліпою
І млосним зойком вискочив назад?

Чи можеш ти забути про буденне
І відлетіти в рай солодких снів?
Чи мусиш повертатися щоденно
До сірості таких подібних днів?

Сонце щоразу все швидше і швидше заходить,
Сердиться вітер нестримний не знати на кого,
Хмарами сірими греблю на небі городить:
Осінь з дощами несе День народження твого.

Зріжу останні троянди минулого літа,
Разом з теплом свого серця тобі подарую,
Хай нагадають тобі ці чарівнії квіти,
Як я кохаю тебе, як без тебе сумую.

Хай пелюстки цих троянд не зів’януть ніколи
І розцвітають в душі навіть в люті морози.
Хай тебе сумніву голочка жодна не вколе –
Навіть веселку на небі породжують грози.

Як пахне волосся в купелі любистка і м'яти,
Як гріють долоні в холодну морозяну ніч,
Я вже забуваю. Я просто не можу згадати -
Поглинули все перехрестя шляхів і сторіч.

Крокую вперед, а чомусь видається - по колу.
Не в просторі я, а в самому собі заблукав.
Один в цілім світі, хоч люд сновигає довкола,
І вирватись годі з тенет незакінчених справ.

Ти одна лишилась на пероні,
Та між нами - це не просто шкло:
Все життя немов би на долоні
І межа між тим, що є і, що було.

А мене несуть нестримно крила:
Не до тебе - в далину, на жаль...
Чом ти їх на сні не обломила,
Нащо терпиш на душі печаль?

Чом сльоза з очей зірватись хоче,
Чом холодний вітер обніма?
Скільки часу плакатимуть ночі
І душа страждатиме дарма?

Шквал питань у простір вилітає -
Хто й коли їм відповідь знайде?
З часом серце спокою жадає,
Та коли до нього він прийде?..

Намалюй мені сніг. Так давно я не бачив зими.
Зобрази завірюху, а може й окремі сніжинки.
Намалюй мені день, де щасливі й окрилені ми,
Де в пориві шаленому не контролюємо вчинки.

Натягни полотно на мольберті близької весни,
В руки пензель візьми і пройдися по ньому мазками.
Ти зумієш, мабуть, - лиш не бійся, лишень розпочни:
Намалюй той місток, що проляже у часі між нами.

Зніми, фотограф, крапельку дощу,
Немов сльозинку у стрімкім польоті,
І в пам’яті я знову воскрешу
Той день розлуки, що забути годі,

Щоб в краплі тій заграли кольори
Й небес сягнули у шаленім вирі,
Веселка щоб злетіла догори
Й серця з’єднала в злагоді і мирі.

Зніми іскринки невгамовний блиск,
Хай нагадає блиск очей коханих –
І серце тьохне в грудях, як колись,
Додому поведе з доріг незнаних,

Щоб не загас в моїй душі вогонь
І димом не пішов поміж віками,
І щоб тепло коханої долонь
Зігріло серце, змучене роками.

А налаштуй-но, друже, об’єктив,
Зніми пушинку стиглої кульбаби,
Яка підвладна волі всіх вітрів
І в рідний край дістатися могла би…

Могла б донести дотик ніжний мій,
Такий м’якенький, лагідний і щирий,
Моїй єдиній, милій, чарівній, -
Якщо вже доля нас і розлучила.

Зніми, фотограф, прошу, не відмов
Просту красу маленької сніжинки…
Вона далеко, як моя любов.
Вона прекрасна, як прекрасна жінка.

Знову – дощ. Знову – сум. Це, напевно, тому, що ти плачеш
Десь тихенько в подушку. Не можеш заснути вночі,
Нарікаєш на долю, як кажуть в народі, собачу,
На життя, що згорає, як вогник тремтливий свічі.

Ці краплини дощу з мовчазного січневого неба –
Ніби докір мені за все те, що не дав я тобі,
За ті ночі недоспані, слово різке без потреби,
І за срібло у скронях, і дні, що минули в журбі.

Простягну тобі свої долоні,
Щоб відчула ти моє тепло,
І, хоч снігом притрусило скроні, -
Довгих років ніби не було.

В погляді твоєму бачу ласку,
Ваблять, як колись, твої уста.
Все ще хочу вірити у казку,
Хоч веде нас доля непроста.

Не здобув я золотих палаців,
Не досяг небачених вершин,
Та у серці вірність збереглася –
Між спокус я вистояв один…

Ти дивилась на мене з екрану сумними очима
Попри радісний сміх і веселі, здавалось, слова,
Спонукаючи біль твій відвести руками своїми,
Щоб легкою і світлою стала твоя голова.

Захотів я слова відшукати у світі єдині,
Щоб війнуло від них тобі свіжим душевним теплом,
Щоб ти знала напевно, що є у далекій країні
Хтось, хто зможе від бурі тебе захистити крилом.

Щоб було тобі тепло в холодний морозяний ранок,
Щоб війнув прохолодою вітер спекотного дня,
Щоби радість до серця приносив прийдешній світанок
І щоб душу не шарпало вічних проблем вороння.

Я вдивляюся пильно в холодне бездушшя екрану –
Ти десь там… А бажання не варті пустого яйця –
Тільки слово лишилось, щоб серця загоїти рани,
І свій Хрест, що донести потрібно-таки до кінця…
7.03.12

Separado de facto! Якось дивно і лячно…
Separado de facto – де розлуці кінець?
Нам життя коригує наша доля невдячна –
Так кортить їй узнати, чи ввірветься терпець.

Якось раптом скінчилась наша спільна дорога.
Ніби поруч йдемо ми. Виявляється ж – ні.
Наче світ паралельний: спільне щастя й тривога,
А тепло десь зникає, наче в дивному сні.

Доторкнутись не можу – підживити кохання,
Обійняти за плечі, як бувало колись…
Ми вдивляємось пильно в скло холодних екранів:
- Ось ми разом, не бійся. Все забудь… Посміхнись!

Я тебе не залишу. Я тебе лиш кохаю!
Ми знайдемо шпаринку у кордонах світів
І з’єднаємось знову в світлім танці розмаю…
Separado de facto!
                                    – Хтось печатку прибив…
07.09.12

Я приношу тобі на долонях
Днів осінніх останнє тепло,
Й не важливо, що снігом по скронях
Неспокійне життя замело.

Не важливо, що в відстані й часі
Доля нас по світах розвела.
Тільки хочу, щоб мрія збулася
Й не забракло для тебе тепла.

Хочу бути душею і тілом
Завжди поруч – у щасті й журбі,
І не словом, хоч раз, але ділом
Це тепло все ж донести тобі.

Перетнути поріг свого дому
І забути про час, що тече –
Перебрати собі твою втому
І підставити вчасно плече…
25.09.12

Де тi роки спливли, за якою такою водою?
Звiдки зморшки взялись i на скронях звiдкiль сивина?
Все частiше тепер бачу маму свою молодою,
Все частiше приходить до мене вона в моїх снах.

Як росли ми малi у гнiздечку затишному в мирi -
Зiгрiвала ти нас пiд своїм материнським крилом.
Та настав такий день - розлетiлись журавлики в вирiй,
Щоб лиш зрiдка зiйтись за батькiвським святковим столом.

Лиш повiки зiмкну - бачу очi твої, моя мамо,
Помiж звукiв мiльйон знову голос я твiй впiзнаю.
Ось вже й внуки зросли, а ти далi пiклуєшся нами,
Через вiдстань i час я завжди чую мову твою:

Бiлий лебiдь крилом над твоєю махнув головою,
Бiлим пухом осiла на скронях твоїх сивина,
Нiби осiнь життя помiнялась мiсцями з зимою
I пiшла в небуття така мила й далека весна.

Чи тi роки були, бiлий лебедю, можеш сказати?
Де подiлось життя, чи, можливо, то був лише сон?
Розлетiлись в свiти, моя мамо, твої лебедята,
Та вогонь твого серця заклично нам свiтить з вiкон.

Ти нас вчила тому, що в книжках не могли прочитати
I плекала нас нiжно, вiд бiд i невдач берегла.
Ти навчила окраєць останнiй надвоє ламати,
Ти нам душу свою, як святиню безцiнну дала.

З цим святим багажем намагаємось шлях свiй здолати
I ця ноша важкою нiколи для нас не була.
Не придумано слiв, щоби вдячнiсть тобi описати:
Молим Матiр Христа, щоб тебе пiд опiку взяла.

Яка рука i волею чиєю
Писала долi нашої рядки?
Та не судилось книги нам цiєї
Гортати пожовтiлi сторiнки.

I - де життя кiнець, i - де початок,
Як на шляху уникнути бiди,
Який-бо з нас вiзьме воно податок,
Щоб ниву цю достойно перейти?

Блукаємо, неначе котенята, -
Ось i мене занесло у свiти.
Тож намагаюсь шлях я свiй здолати -
Його крiм мене нiкому пройти.

...На пальми опустилось надвечiр'я.
Додому я з роботи поспiшав.
Стиснулось серце: вiтерець повiяв,
I аромат знайомий наздогнав.

Здивовано вдихнув - не розумiю... -
Це печена картопля з часником!
Дитинства запах спогади навiяв:
Ось ми малi розсiлись за столом,

Принишкли - ворухнутися не смiєм,
Чаклує тато щось бiля плити:
В його руках, що все, здається, вмiють
Народжується диво простоти.

Минає мить i сонячним рум'янцем
Картопля свiтиться i дихає теплом,
А аромат своїм незримим танцем
Заполоняє простiр над столом.

I це мале просте сiмейне свято
Було дорожчим вiд заморських страв.
...По свiтi час зумiв нас розкидати,
Та пам'ять, слава Богу, не забрав.

Де розкинувся став, вкритий ряскою й бiлим лататтям,
Де поважнi качки неслухняних навчають качат,
Там плакуча верба смарагдовим горiла багаттям
Смуток вiчний не в силi вiд стороннього ока сховать.

Чи то буря була, чи худобу вели напувати,
Чи навмисне пробiгла ватага сiльських розбишак -
Вiдламали галузку, немов би позбавили хати
I лишили всихати одну в прибережних кущах.

Добре серце знайшлось, що красу цiнувати умiло:
Шкода стало вербу i змарнованi юнi лiта.
Ту галузку взяло, в благодатную землю встромило -
Хай росте бiля мами. Хоч не разом, та все ж пiдроста...

I вона прийнялась, в новiм мiсцi корiння пустила.
Пила воду в ставку. Сонце грiло галузку теплом.
Та й не зчулась вона, як свої пагiнцi вже зростила,
I насiння розвiяв вiтерець неспокiйний селом.

Так хотiлося їй до старої верби пригорнутись,
Повернутись туди, звiдки вийшла колись пагiнцем.
Та не можна нiяк хоч листочком на мить доторкнутись -
Так далеко й так мiцно до землi приросла корiнцем.

...Роки стрiмко летять, переходять лiта за лiтами,
I так хочеться часто попросту вернутись в свiй дiм.
Розповiсти своє, щире слово почути вiд мами,
Спокiй серцю знайти в своїм домi затишнiм старiм.

Постаріла мати. Постаріла.
Та й не дивно - виросли сини.
Провела в дорогу, та й присіла...
А ночами дивні сняться сни:

Десь її соколики блукають
Між чужих нетоптаних доріг
І ніяк стежин не розшукають,
Що ведуть на батьківський поріг.

Йдуть крізь хащі, тернями порослі -
Рани забивають порохи.
Щиро вірять, що вони дорослі,
А для неї - завжди дітлахи.

Виглядяє мати досвіт-сонця
Ген за обрій, але все дарма.
Не згасає ні на мить віконце,
І на серці спокою нема.

Чом колись від себе відпустила,
Як могла затримати синів,
Щоб рідненьких доля не водила
Між колючих західних вітрів?

Недоспані ночі з тривожними днями
Тобі перепали в житті.
Ти завжди про нас турбувалася, мамо,
А час непомітно злетів.

І ось ми в розлуці - я дуже далеко,
А серце щоразу щемить.
Хай в день твій святковий на крилах лелеки
Вітання моє прилетить.

Здавалось, розмові ніколи не буде кінця.
Вже стомлене сонце повільно за обрій скотилось,
І небо вечірнє намистом розкішним покрилось,
І сон вже колише натруджені руки вітця.

Та з мамою я примостився на кухні тісній
І думка в дитинство далеке моя полетіла,
І вервицю спогадів раптом в душі пробудила,
Що міцно, здавалось, заховані спали у ній.

Там роки над нами, як вершники браві, неслись
І стін кам'яниці немов би зненацька не стало,
А мамине слово, що душу завжди зігрівало,
Цілющим нектаром лилось, як бувало колись.

Я ждав цього часу, я бурям назустріч ішов
І віру проніс, як в долонях свічу мерехтливу.
Я знав - ця розмова для мене, як сповідь, важлива,
В ній спокій сподіваний врешті для серця знайшов.

Ти не стояв нiколи в тишi храму,
У буднях нелегких не бачив свята,
Та Iскру Божу сiяв помiж нами
I я вiдмолюся за тебе, любий тату!

Усе життя шляхами непростими
Iшов вперед з надiєю злетiти!
I хочу я, щоб ми були такими,
Щоб ти пишатись мiг – ми твої дiти.

Ти не нав’язував своїх iдей нiкому,
Ти нас навчав своїми мозолями…
Та ми ловили в словi у простому
Зернини iстини, що проросли мiж нами.

А Божi Заповiдi вчили не з паперiв –
В твоїх очах їх день-у-день читали.
I вiдкривалось серце, нiби дверi
У свiт широкий, що його ми пiзнавали.

Білі стіни глиняної хати –
Архаїзм, чи пам'ять через роки?..
Це ж у ній народжувалась мати
І у ній робила перші кроки.

Та й у роки війн і лихоліття
Мешканців від лиха рятувала…
А бузку мережані суцвіття
Стільки весен хату цю вінчали!..

Це з її солом’яної стріхи
Вигравали дзвонами краплини.
Дні печалі і хвилини втіхи
З плином часу бачили ці стіни.

Ох, якби вони заговорили!
Не встигав би, мабуть, нотувати,
Як життя в хатині цій любили,
Як тепло воліли не втрачати.

Світ змінився. Інше покоління
Вже зі скла будує і бетону,
Подолавши сумніви сумління
І бажань розширивши кордони,

Та, буває, - варто озирнутись:
Щем такий, що годі подолати!..
І, здається, хочуть посміхнутись
Білі стіни маминої хати.
27.11.12

Лебiдонька, зiронька, сонечко,
Оазис в пустелi безкрайнiй:
Ти - щастя моє, моя донечко,
Як я за тобою скучаю!

Тендiтна, як в полi стеблиночка,
Трояндо моя кароока,
Легенька, як нiжна пiр'їночка -
Посiй в серцi батькiвськiм спокiй.

Будь чемною, люба, гарненькою,
Будь гордою, вмiй i прощати -
Хоч роки пливуть, та маленькою
Ти лишишся завжди для тата.

Не можна двiчi в ту ж рiку ступити,
Не можна двiчi пережить життя.
Воно одне - i треба так прожити,
Щоб не шукать пiзнiше вороття.

Ти вирiс, сину, промайнули роки,
Та в пам’ятi зумiв я зберегти,
Коли далеко вiд своїх порогiв
Отримав звiстку: - Народився ти!

Не мiг тодi тебе я обiйняти
I лиш молився й Господа просив,
Щоб не обходив вiн мого дитяти,
Щоб дав здоров’я, спокою i сил.

Пройшли роки - тобi вже вiсiмнадцять,
Й знов доля випробовує мене.
Не зможемо ми знову обiйнятись,
Без мене день святковий промайне.

Та я всiм серцем, сину мiй, з тобою,
Для добрих справ хай множиться снага!
Хай Бог зiшле удачу i здоров’я,
I Матiр Божа скрiзь допомага!

Життя таке - я повернусь нескоро,
Та прошу, сину, лиш розумним будь,
Бо ти - моя надiя i пiдпора -
В життi нiколи цього не забудь.

Шануй матусю - маєш-бо єдину,
Сестрi i братовi, як можеш, помагай,
Бо, як засiєш ниву, любий сину,
Такий збереш пiзнiше урожай.

Весняне сонце несмiливо пробивається
I першi пролiски голiвки пiдняли.
Нехай вам доля, мої дiтки, посмiхається
В цей день, коли на Землю ви прийшли.

Земля ще спить, снiгами припорошена,
Та своє право вiдвойовує весна.
Бажаю я, щоб з вас, мої хорошiї,
Нiхто й нiколи горя не пiзнав,

Щоб вам в життi удача посмiхалася,
Примножилось багатство i росло,
Щоб вам завжди пряма дорога слалася
I щоб майбутнє радiсним було.

Вечiр смутком землю покрива,
Заховалось сонечко до ранку...
Не зiмкну я очi - так бува -
Не зiмкну я очi до свiтанку.

Знов тебе побачу в напiвснi,
В мареннi з тобою розмовляю.
Вибач, доню, пролiтають днi,
А тобi мене не вистачає.

Вiтер стиха листям шелестить,
А менi здалось - це ти шепочеш,
Просишся до мене хоч на мить,
На хвилинку притулитись хочеш,

Щоб вiдчути батькiвське тепло,
Щоб пораду батькову почути...
Скiльки раз вже лiто вiдцвiло,
Скiльки раз зимi без мене бути?

Хто тебе вiд лиха захистить,
Хто в важку пiдтримає годину?
Птах нiчний крилом залопотить -
Це моя душа до тебе лине.

Я знав, що день колись такий прийде,
Що i мої пташата розлетяться,
Що кожен з вас свою любов знайде,
Своє єдине неповторне щастя.

I ось мiй син, мiй первiсток, козак
Пiднiс до неба, мов пiр'їнку, любу.
Коханню меж немає, а вiдтак
Сьогоднi йдете, дiти, ви до шлюбу.

Алiна, Юра, я вiтаю вас!
З цим свiтлим днем я вас поздоровляю!
Хай Ангел береже вас повсякчас -
Я ж по-батькiвськи вас благословляю

I прошу Господа, щоб вас вiн не лишав
Без ласки i Всевишньої опiки,
Щоб вам i дiтям вiн здоров'я дав,
Щасливих днiв i радостi довiку.

Ходить сон-дрiмота пiд твоїм вiкном;
Нiч тебе сповине найсолодшим сном.
Спи, мiй внучку любий, увi снi рости,
Будь завжди здоровий i щасливий ти.

Засинає зайчик, вушка опустив,
Плюшевий ведмедик очка вже закрив.
Дiдусева казка хай тобi ся снить -
Спи, мiй внучку любий, - все довкола спить.

Хай небесний Ангел береже вiд бiд
I лихе вiдводить вiд твоїх ворiт,
Щоб батькiвська сила й мамине тепло
У життi постiйно до добра вело.

Крок, крок, ще маленький крок -
Перший крок в мандрівку серед літ.
Кожен з них, як пройдений урок,
Кожен відкриває цілий світ.

Іди вперед. Сміливіше йди,
Щоб не зазнав на шляху біди.

Десь є радість і печаль,
Десь лунає плач, десь чути сміх.
Хай міцніють ніженьки, як сталь,
Щоб тебе тримали краще всіх.

Іди вперед. Сміливіше йди,
Щоб не зазнав на шляху біди.

Знов день. Сонечко вгорі
Шлях тобі освітить до мети.
Хай мандрують ніженьки твої -
З кожним кроком будь мудрішим ти!

Для мене сонечко ніколи не зайде,
Допоки ти, моя Наталочко, зі мною.
Чи хмари дощиком січуть, чи сніг іде,
Я завжди тішитимусь, донечко, тобою.

Моя ти квіточко в весняному саду,
За тебе дбав завжди і дбатиму щоднини,
За ради тебе рай і пекло перейду,
Бо я люблю тебе, моя зоря єдина.

Залишились позаду стежини життя безтурботні,
Промайнуло дитинство, немов би його й не було.
Ти, мій сину, святкуєш свої вісімнадцять сьогодні,
Тож бажаю, щоб в серці твоїм не згасало тепло.

Щоб в доросле життя ти з любов'ю ввійшов й добротою,
Щоб життєві шляхи тебе завжди до щастя вели,
Щоби Ангел Небесний в опіці стояв над тобою
І удача, і успіх постійно з тобою були.

Щоб попутні вітри підганяли твою Бригантину
І відкрились тобі невідомі для людства шляхи,
Щоб на цьому шляху віднайшов ти кохання єдине
І щоб жоден не зміг дорікнути в кінці за гріхи.

(Дітям моїм з нагоди випускного вечора)

Прощавай, Alma mater!
Ти в життя нам дорогу відкрила.
Ти навчила літати,
Ти дала нам знання, отже - силу.

Так прощатись нелегко,
Та з гнізда вже пора полетіти.
Ніби юні лелеки,
Рознесем твою славу по світу!

Ми повернемось знову -
Ми ж тепер назавжди твої діти -
В світ добра і любови,
Де колись починали мужніти.

Лиш дзвінок не покличе,
Як колись, нас іти на уроки -
Промайне на обличчі
Світла згадка про кращії роки:

Не забудем ніколи,
Хоч куди б нас закинула доля,
Образ рідної Школи -
Ще щемітиме серце до болю.

Вітер колише зелені віти,
Дрібна пташина там засина.
Сняться їй райські барвисті квіти,
Сниться їй мила, тепла весна.

Сон вже приходить в теплих долонях
Рідної мами - лагідні дні:
Спи, наше сонечко, спи, наша доню,
Хай тобі Ангел насниться вві сні.

Вітер стихає, небо темніє,
Сон попід вікна нишком іде...
Хай тебе, доню, доля леліє,
Горе ніколи тебе не знайде.

Сон вже приходить в теплих долонях
Рідної мами - лагідні дні:
Спи, наше сонечко, спи, наша доню,
Хай тобі Ангел насниться вві сні.

Молю Всевишнього я про опіку,
Прошу про ласки найменші, прості:
Дай моїй донечці щастя без ліку
І бережи її завжди в житті.

Перший сонячний промінь в житті,
Перший сніг, перший сміх, перший крик,
Перші кроки, такі непрості –
Промайнув, наче птах, перший рік.

Ще попереду безліч шляхів
Подолати прийдеться тобі…
Я в цей день побажати б хотів,
Щоб ніколи не був ти в журбі,

слова О.Бригаса, муз. С.Голоскевича,
аранжування А.Бригаса

Згадаю я колисочку, що тихо так скрипіла,
Де, слухаючи пісеньку, ти засинала, мила.
Зростала, наче квіточка у сонячному крáю…
Тож, слухай, моя донечко, тобі я знов співаю:

Закружляє світ шалено –
Кличте всіх музик сюди!
Моя доня – наречена:
Хай щастить тобі завжди.
Будь же Богом бережена,
По житті весела йди…
Наречена, наречена,
Із роси тобі й води!

Твій суджений тебе несе, піднявши понад світом.
Два погляди зустрінуться – зорять весняним цвітом.
Торкнеться лагідно рука - і личенько засяє!
Тож хай над вами в небесах всі зорі заспівають:

Закружляє світ шалено –
Кличте всіх музик сюди!
Моя доня – наречена:
Хай щастить тобі завжди.
Будь же Богом бережена,
По житті весела йди…
Наречена, наречена,
Із роси тобі й води!

Хай бусько не запізниться до вас із подарунком,
Нехай життя наповниться любові ніжним трунком,
Щоб щебетали діточки і вас щоб шанували,
А ви у день їх головний щоб разом заспівали:

Закружляє світ шалено –
Кличте всіх музик сюди!
Моя доня – наречена:
Хай щастить тобі завжди.
Будь же Богом бережена,
По житті весела йди…
Наречена, наречена,
Із роси тобі й води!

А тут фрагменти цієї пісні:

В часи земних глобальних потрясінь,
Чи спалахів чужих протуберанців
Моя душа волає: - Відпочинь!
…Підкорений, звертаюся до танцю.

Дивитись можу, ніби на вогонь,
Шалений вихор невгамовно-юний,
Що ритмом б’є до посивілих скронь
І на ліричний лад лаштує струни;

Як полум’ям злітає до небес
Енергія, відпущена на волю,
І …ніжним пухом – чудо із чудес –
За мить якусь вже стелиться по полю.

Ось на паркеті двійко лебедят
Закохані пливуть вечірнім плесом…
А тут шалені пристрасті горять,
І двоє вже ідуть по вістрю леза.

…Тореадор сміливо рветься в бій,
Щоб полонити серце сеньйорити,
А десь вже ритм веселий і простий
До Ріо кличе – час настав любити.

І все це – танець! У його красі
Кохаюсь, розтаю і шаленію.
… І хай замруть у світі рухи всі –
Я з танцем залишатися волію!
03.11.11

Дитячий майданчик

Наївся…

Поселився павучок
В гаражі у тата
І з тоненьких ниточок
Виплітає хату.

Він мережить все навкруг,
Розставляє сіті…
Це, щоб злих кусючих мух
Всіх переловити.

Каже тато: «Він осі
Може дати раду,
Щоб були спокійні всі –
Не буде кусати…»

Підросла маленька Мишка,
Просить в мами: - Хочу книжку,
Хочу добре букви знати
І навчитися читати.

Рано-вранці мама з татом
Йдуть для доці купувати
Найшляхетніші картинки:
І про сир, і про родзинки,

І про булочку, й про хліб,
Про достиглий в полі біб,
І про все… Про все на світі –
Буде що дитині вчити…

Книжку мама віддала
Й за продуктами пішла.
Повернулась за годину –
Що ж там вивчила дитина?

На крижинах Антарктиди поселилися пінгвіни
І живуть птахи незвичні у морози й заметіль.
Та, не мають навіть гадки, що за межами крижини
Тепле літечко буяє і гуде на квітах джміль.

Тут їм баня в ополонці, і у морі повно риби…
З гірки повзають на пузі. Стережуть пінгвіненят.
А, коли мороз притисне, нам здавалось, що могли би
На якийсь зелений острів білу кригу помінять…

Та, незгоди всі долають мужні і стійкі пінгвіни.
Навіть думки – залишити рідну кригу в них катма!
                ----- « -----

Виріс гриб-боровичок –
Заховався під листок,
Щоб нездари-грибники
Не прибрали до руки:

Не знайшов його ледачий,
Неуважний не побачив,
Лиш старанним і дотошним
Білий гриб стрибне у кошик.

А на стежці – мухомор
Виступає, як сеньйор:
Взяв червоний капелюх –
Розганя довкола мух.

Так до кошика і пнеться –
Тільки він отруйним зветься!
Обережні будьте, діти, -
Може лиха наробити!

І собі запам’ятайте,
Ще й колегам передайте:

Мама Сонечку казала,
Щоб далеко не літало,
Бо за лісом у полях…
Там живе великий птах!

Краще там тобі не лізти –
Він комашок любить їсти…
В лісі чорні є жуки,
А у місті – хлопчаки…

Краще бути поруч мами
На галявині з квітками.

«Мудрий» Шпак літав далеко.
Він, а разом з ним Лелека,
Побував в чужих краях,
І тепер… зазнався птах!

Вихваляється в шпаківні:
- Хто ви є? Ви – глупі півні!
Що ви бачили в житті? –
Тільки порпатись в смітті.

Так і будете довіку
Викрикати: Ку-ку-ріку…
А ось я – і так, і сяк!
Мовив Півень: - Все це – так,

Але з Курочками ми
Не злякалися зими
І свою вітчизну в скруті
Не лишали в стужі люті.

Вчив Івасик у садочку,
Як кружляти у таночку,
І про Зайчика й Лисичку
Гарну пісню Новорічну,

А коли пішли із татом,
Щоб ялиночку придбати,
У задумі став Івасьо:
- Нащо нам вона здалася?

Адже ти її по Святах
Маєш викинути, тату…
Той же, хто рубав ялинку,
Зруйнував чиюсь хатинку…

Кличе мама Котика:
Вже пора до ліжка!
Тільки він не слухає –
Заважає Мишка.

Має нову подружку –
Шкода покидати…
От тому й не хочеться
Котикові спати.

З нею гарно бавиться
Цілий день до ночі –
Від забави в Котика
Вже червоні очі!

Вправно Котик «бігає»,
Влучно він стріляє –
З лапки свою подружку
Він не відпускає.

Вчиться гірше в школі вже,
Не відкриє книжки;
І не йде на вулицю –
Не пускає Мишка…

Хом’ячок, надувши щоки,
Вихвалявся всім довкола:
- Вчора я після уроків
Виграв Кубок із футболу!

Лиш замкнув сінешні двері,
Коли я прийшов до хати,
Без обіду і вечері
Заповзято став я грати.

Всі команди без гризоти
Я почав перемагати
Й не помітив, як з роботи
Повернулись мама й тато.

…Пригасили радість втіхи
Переможного змагання –
Перепало “на горіхи”
За незроблені завдання…

Обізвався врешті Зайчик:
- Чемпіони тут знайшлися!..
Вчора ми ганяли м’ячик
Три години на узліссі!

Всі були у повнім складі.
І, хоч Кубка не дістали,
Нам здоров’я не завадить!..
Та й уроки повивчали!
27.09.12

Вказівка ся сховає за вказівку
У верхній точці. Рік іде Новий.
Хтось питиме шампанське, хтось горілку,
Комусь смакує імпортний напій,

А хтось, як завжди, вигляне в віконце,
Ковтне клубок, що горло підпира,
Й дивитиметься в бік, де сходить Сонце,
Й бажатиме удачі і добра.

Застигне у вікні самотня постать
І свято їй чуже не до душі.
Вдивляється вже стільки років поспіль
Й не бачить заповітної межі.

А десь за недосяжним небосхилом
Така ж душа - самотня і сумна;
Лиш спогадом зігріта давнім, милим, -
На захід Сонця дивиться вона...

Колядуймо, браття, у чужому краю -
Нехай чують всi довкола - Христос ся Рождає.

Хай за синiми морями всi тiшаться нинi,
Хай зiшле Благословення Господь Українi,

Де лишили ми родини не з власної волi,
А розбiглися по свiтi шукать кращу долю.

В чужину помандрували, хоч душа болiла,
Щоб по-людськи жили дiти i дружина мила.

Хай вони в цей Святий вечiр дома нас згадають
I з молитвою до Бога вечерять сiдають.

Ми ж бо, браття, колядуймо дружно на всi груди,
Щоби наша щира пiсня рознеслася всюди,

Куриться снiг лапатий за вiкном,
Колядники з вертепом поспiшають.
Займаю чiльне мiсце за столом,
Дружина й дiти обiруч сiдають.

Вогонь свiчi поволi мерехтить
I на устах молитва прозвучала:
Рiздвяний вечiр - довгожданна мить...
Враз колихнулось все i десь пропало -

Неначе спалах - сонце у вiкнi,
Зелений килим землю покриває,
Та календар пiдтверджує менi:
Сьогоднi сьоме сiчня - точно знаю!

Не один перевал мушу я перейти
I рiку не одну переплисти,
Щоби з вами, хорошi мої, золотi,
Ту святую вечероньку їсти.

Скiльки часу пройде ще, не знає нiхто,
Скiльки раз ще деревам зацвiсти,
Щоб зустрiлися ми за святковим столом
Ту святую вечероньку їсти.

Я за вами скучаю, рахуючи днi,
I без вас я за стiл мушу сiсти,
З вами думкою, але один в чужинi
Ту святую вечероньку їсти.

Вже зіронька стала, звістивши про диво,
До столу вже всяк поспішає.
Повіримо й ми у майбутнє щасливе,
Бо нині Христос ся Рождає.

Спливають на пам'ять колядок мотиви -
Вертеп між хатами співає.
Бажаю, щоб довго в багатстві ви жили,
Бо нині Христос ся Рождає.

Хоч шинка запахла і хрін з бурячками,
Кутя нині стіл прикрашає.
Хай злагода завжди панує між вами,
Бо нині Христос ся Рождає.

В Мадриді - "плюс" вісім, У Римі - п'ятнадцять,
Від злив потерпа Лісабон...
Це зовсім не літо - зима емігрантська
Нас вкотре потішить Різдвом.

Гірлянди виблискують світлом довкола,
В крамницях чого лиш нема!
Та штучні ялинки не пахнуть святково
І снігу чекати дарма.

Метелики замість сніжинок літають,
Під вікнами квіти цвітуть,
А вдома з надією діти чекають,
Що скоро батьки їх прийдуть.

- Чи день той настане, - у Неба питаю, -
Ми інший почуєм прогноз,
І в свята Різдвяні у рідному краї
Щипатиме вуха мороз?

Кутя довариться в печі,
Запахне сіно у господі
І диво станеться вночі,
Коли зійде зоря на Сході.

Десь там народиться Маля,
В серця вселяючи надію.
Возвеселиться враз Земля
І сумувати вже не сміє,

Водоспадом думок час злiтає на млин почуттiв,
Нiч поглине мене - непривiтна, холодна i чорна,
Перемелють печаль мою й смуток самотностi днiв,
Котрий раз перетруть мого серця невидимi жорна.

Тож, запалю свiчу, щоб прорiзати темряву ночi,
Щоб принесла вона твого серця далеке тепло,
Щоб свiтила менi, як твої волошковiї очi,
Щоб не так одиноко менi в цьому свiтi було.

Хай прозорий димок, як душa моя, здiйметься вгору
I до тебе летить через безлiч важких перепон,
Хай зiгрiє тебе в цю холодну, заснiжену пору,
Хай тебе береже i солодкий навiює сон,

Сьогодні Прощена Неділя
І прошу я тебе - пробач!
За те, що кращі дні злетіли,
Що замість сміху - тільки плач.

За мрії - ті, що не збулися,
За смуток втрачених надій,
За ранній шепіт падолисту,
За срібло в зачісці твоїй...

За все, що зроблено лихого,
За все, що добре не зробив,
Ти не тримай на серці злого,
Адже одну тебе любив.

Чом ти, пташко, гнiздечко не в’єш,
Чом спiваєш сьогоднi так щиро,
I чому мене кличеш, i де ж
З круговертi буденного виру?

Чом я слухати хочу весну,
Чом я пiсню твою розумiю?
Я пробуджуюсь, наче вiд сну,
I тебе перервати не смiю,

Бо я чую - о, свiте, збудись! -
Голос радостi, голос надiї:
Як з’явився Архангел колись
Сповiстити про Диво Марiї.

Нинi свято Початку життя,
Непорочного вiчного Дива -
Дарував нам Всевишнiй Дитя,
I в покорi утiшилась Дiва.

Духмяний запах свiжоспеченого хлiба
Менi наснився в Великодню нiч.
В руках тримаю ще гарячу скибу,
Зiтхає втомлено останнiм жаром пiч.

Вже все готове: паска на ослонi -
Очiкує, коли прийде їй час.
Верба освячена стоїть на пiдвiконнi.
В святкове мама одягає нас.

Збираємось iти до Плащаницi -
Одвiчний символ Великоднiх свят,
I бiля неї Богу помолитись,
I в тишi храму просто постоять...

Моє дитинство, де ти залишилось?
Тебе побачу iнколи ввi снi,
Проснусь - мов хвиля об скалу розбилась:
Все пропаде. I я - на чужинi.

Христос Воскрес! - говорим ми,
I ми направду цьому радi.
Христос Воскрес - радiєм ми...
А сльози так i ллються градом,

Бо нам до церкви не iти,
Не цiлувати плащаницю
I не запалювать свiчки,
Не пити нам святу водицю.

Лиш можем ми на чужинi
Тихенько "Отче наш" змовити,
Здоров’я побажать рiднi -
Щоб добре жили нашi дiти,

Згадати добрим словом тих,
Хто залишивсь на Батькiвщинi,
Пiдняти келишок за них,
Щоб i вони згадали нинi,

Що десь за три-дев’ять земель
Батьки їх тяжко заробляють
I в цей такий знаменний день
Про свої сiм’ї споминають...

Здавалось, світ завмер і онімів,
Зійшлись в молитві складені долоні,
Коли над куполами враз ожив
Весняний клекіт Великодніх дзвонів.

Звершилося! Пішов у небуття
Одвічний страх смертельної години.
Христос Воскрес, даруючи життя,
Даруючи надію для Людини.

Він смерть Своєю смертю переміг,
Воскреснувши в закинутій яскині,
І безліччю невидимих доріг
Ввійшов в серця і торжествує нині.

Згадай мене в молитві Великодній,
Згадай, кохана, прошу - не забудь.
З чужини прошу, ніби із безодні:
Перед Хрестом не гребуй пом'януть...

Нехай твоя молитва буде щира,
Нехай Господь дарує благодать,
Нехай мене твоя сподвигне віра
Господню волю без вагань прийнять.

І я щораз проситиму у Бога
Для тебе долі, кращої, ніж є,
Щоб відступили біди і тривога,
Щоб спокій мала, щастя ти моє.

Згадай у світле свято Воскресіння,
Що є у світі той, хто пам'ята,
Хто потребує сили і терпіння,
Кого рятує віра пресвята.

Заворожить мене таїна Провідної Неділі,
Її дух споконвічний й сакрального значення зміст,
Коли душі нас кличуть, а ми відмовляти не в силі
І до праху йдемо, не важливо – чи з сіл, а чи з міст.

На холодному камені ранні опиняться квіти
Ті, що, мабуть, доречніші в цьому – живому житті.
І заплаче свіча, і прихилить калинонька віти,
І молитва полине кудись до далеких світів.

Ми благатимем Бога про Царство Небесне для близьких,
Пригадаємо навіть свої перед ними гріхи…
Але, як же зробити, щоб наші бажання збулися,
Щоби ми при житті не ставали до рідних – глухі?

Я стрибав через ватру, з коханою взявшись за руки,
В ніч купальську чарівну… - на жаль, в чудернацькому сні, –
Диво-зілля вплітали в вінок її вправнії руки
І так легко на серці від того робилось мені.

Ми ж бо знали тоді, якщо руки вогонь не розлучить,
Будем разом довіку шляхи торувати в житті.
Плив рікою вінок, оминаючи вири і кручі.
Шепотів я слова – такі давні, жадані й прості.

Ой, на Івана, ой, на Купала
Та й через вогнище пара стрибала.
Міцно тримали зімкнуті руки –
Так не хотіла пара розлуки!

Луками бігли, роси збивали –
Крила кохання силу давали.
Руки, здавалось, назавжди злилися,
Та… над багаттям на мить розійшлися.

Глянули в очі – сміх, мов дзвіночок:
Все це – дурниці… Поруч лісочок…
Папороть дивну до ранку шукали –
В квітні хрестини в родині справляли!

Медовий Спас. Медовий Спас -
Це запах дідової хати.
В макітрі мак чекає нас,
Коржі виймає з печі мати...

Вже добігає жнив кінець -
Віддасть останнє щедра нива,
А в стрісі спритний горобець
Гніздо лаштує. Скоро злива

Ось i Спаса. Яблука достигли
I вiдходить лiто в небуття.
Їх без мене нинi ви святили,
Що поробиш - ось таке життя.

Сонце в небi раз-по-раз скорiше
Шлях проходить вiчний i простий.
Осiнь з кожним днем все смiливiше
Проситься до лiта на постiй.

I птахи готуються у вирiй,
Вже дорослих вчать свої х пташат.
Я ж бо тут надiюся i вiрю,
Що щасливо повернусь назад.

Вiдпрацювали чесно ми Покровоньку,
Пiшли до хати - а її нема.
Нема до кого прихилить головоньку,
Кричати - годi, плакати - дарма,

Бо наша хата - ген за тими горами,
На силу з неї нас нiхто не гнав.
Самi знялися. Знали - переборемо
Безвихiдь, тугу i життя без прав.

Злиденне щастя рiдко посмiхається:
Впаде копiйка, як скупа сльоза.
Не раз зiйде ще сонце i сховається,
Нiж ми до хати вернемось назад.

Немає свята - буднi емiграцiї
Гризуть здоров’я, душi i серця.
Знайдеться вихiд з будь-якої ситуацiї
I кожен шлях пройде свiй до кiнця,

Десь там на білому коні
Святий Михайло приїжджає,
У краю, милому мені,
Зі снігом зиму зустрічає.

І чую я через часи
Веселий сміх дитинства мого...
Святий Михайле, віднеси
Мене мерщій до часу того,

Де я не знав тривог і бід,
Де все таким здавалось щирим.
Візьми мене в безодню літ
Зі сніговим шаленим виром.

Назавжди вирви з чужини,
Де щастя катма, як і снігу,
На Україну поверни
Моїй родині на потіху.

Хай кінь твій білий принесе
Зі снігом долю Україні,
Бо хочу я понад усе,
Щоб добре жили діти нині,

Коли снігами поля завіє,
Коли морози річки скують,
Приходиш знову, святий Андрію,
Що Первозванним в народі звуть.

Десь там далеко на Батьківщині
На вечорниці дівчата йдуть.
Чарівний вечір розкаже нині
До кого скоро сватів зашлють.

Полине пісня прo тую сосну,
Близьке весілля теплом війне.
В надії серце зіжметься млосно,
Рум’янець ніжний враз спалахне.

А парубки десь тим часом ходять –
Мороз грудневий їм не страшний –
Своїм дівчатам назбитки шкодять:
Донині звичай живе старий.

Там далеко, за синiми горами,
Де хурделиця слiд замiтає,
У цю нiч - чи похмуру, чи зоряну
Кожен спати в надiї лягає.

Знають дiти, що в снi непорушному
Вiн промчить, як невидимий птах,
I на ранок знайдуть пiд подушкою
Подарунок, омрiяний в снах.

Час iде, ми помалу сивiємо
I по свiтi нас доля кидає,
Та, як дiти, ми зранку повiримо:
Не забув нас, Святий Миколаю.

Мимохiдь зазирнем пiд подушку ми,
Не питаючи, що й хто поклав,
I зiгрiє мiзерiя душу нам -
Не забув, постарався, згадав...

Ти була дуже чемна - це знаю я,
Й подарунок Його заслужила -
Тiльки як же "скажу" Миколаю я,
Що покласти тобi, моя мила?

В день Святого Миколая
подзвонив би я на Небо!,
(Він же має телефончик,
Він же все, напевно, має),

і благав би я щосили
не якихось привілеїв,
а звичайного терпіння,
для душі спокою й сили.

Не просив би навіть грошей,
хоч без них, звичайно, важко.
Для сім'ї здоров'я б тільки
та від них вістей хороших.

Я б не став надоїдати
і напевно був би чемним -
сталось тільки б, як я прошу.
Де лиш номер той дістати?..
15.12.2007

В тишi порожнього храму
Свiчка моя догорає.
Чом я, коханi, не з вами,
Чом я по свiтi блукаю?

Десь там берiг мiй вдалинi,
Та до нього нiяк не дiйду я.
Пролiтають хмаринками днi,
А я, любi, за вами сумую.

Руки пiднiму до неба
В щирiй молитвi до Бога...
Стерплю я все, коли треба,
I подолаю дорогу.

Десь там берiг мiй вдалинi,
Та до нього нiяк не дiйду я.
Пролiтають хмаринками днi,
А я, любi, за вами сумую.

Ласки не хочу для себе
I не благатиму нинi -
Прошу опiки вiд Тебе
Дiтям моїм i дружинi.

Коли душа в безвиходi заб’ється
I накликають вороги бiду,
Коли не в силах стримувати серце -
Я до святинi, в Фатiму iду,

Де в тишi храму настає прозрiння:
Схилю я голову в покорi i журбi,
Попрошу в Дiви сили i терпiння.
За ласку, Господи, подякую Тобi.

Стулю уста з надiєю в молитвi,
Попрошу щиро прощення грiхiв
I лиш тодi насмiлюсь попросити,
Щоб Ти мене в бiдi не залишив.

Життя - загадка, як ота криниця,
Яку не можем вибрати до дна
I не завжди шануєм, як годиться,
Хоч добре знаєм, що вона - одна.

Час, непiдвладний просьбам i вмовлянням,
Її заносить брудом i смiттям,
Марними робить нашi сподiвання -
То чом не дорожим своїм життям?

Чому в душi селитись дозволяєм
Раптовим прихотям, i пiдлостi, i злу;
I з часом вже самi не помiчаєм,
Коли дали засохнуть джерелу.

Та день надходить i душевна спрага
Шукає правди чистої води,
Що стала би грiху наперевагу,
I в Храм тодi ведуть мої слiди.

Коли вже не вдалось охоронити
Джерельну чистоту свого буття -
Очищуймось, бо нам ще треба жити:
Шануй криницю власного життя.
20-23.03.2005

(Fátima - Arruda dos Vinhos.
Вперше зачитаний на публiцi в м.Люрд, Францiя на мiсцi появи Богородицi)

Мозаїка.

Я складаю мозаїку свого життя
Iз кусочкiв малих повсякдення:
Вибираю кришталики з купи смiття -
Це краплинки застиглi натхнення.

Сiрих буднiв розбавити хочу асфальт,
Кольорiв пiдмiшати в картину,
Та чомусь лише туги суворий базальт
Обiйма мене, наче дитину.

А я вирватись хочу в смарагди лiсiв,
У поля золотої пшеницi,
Де рубiнiв буяє весняний засiв,
Де вмивається доля в криницi.

Неба чистого я прилаштую сапфiр
I веселку вгорi намалюю,
Щоб похмурим не був цей життя мого твiр.
...Та чомусь, озирнувшись, сумую.

В цiй мозаїцi дивнiй є всi кольори,
Тут камiння коштовне сiяє -
Лиш тьмянiють картини дитинства пори
Й срiбло iнеєм скронi вкриває.

Тож збирати спiшу я удачi янтар,
Яшму щастя, корунди надiї,
Щоб не змiг зруйнувати раптовий удар
Мiй палац заповiтної мрiї.

Не хлiбом єдиним... Далеко не хлiбом єдиним
Живем в повсякденнi - в багатствi, а чи без гроша,
Бо тим вiдрiзняємось ми вiд простої тварини,
Що крiм стравохода живе в нашiм тiлi душа.

Є скептикiв досить. В словах i думках їх - зневага,
Та все ж наступає хоч раз у життi така мить,
Що "правильних" слiв вiдлетить гамiрлива ватага
I щось невловиме в свiдомостi враз защемить.

Десь вченi мужi щось доводять iз супервагою,
Над тiлом чатуючи мить переходу межi...
А слово розважливе, вчасно почуте тобою,
Скидає тягар i так легко стає на душi.

Та слово й поранити душу невидиму може -
I болем тодi вiдiзветься i криком вона.
Дай Бог не дiждати, що зло над добром переможе,
Бо значення втратить - чия в тому буде вина.

Караван моїх днiв йде неспiшним розмiреним кроком,
Проминаючи поспiль мiста, i подiї, й людей.
Як стовпи верстовi десь позаду стоять рiк за роком
I пливуть мiражi перед ним сподiвань i iдей.

Зупинити не можу його, анi швидше погнати:
Лиш один поводир йому - Час - i володар, i пан.
Вiн один має силу i ранити, i лiкувати,
I пiдвладний йому йде вперед i вперед караван.

Караван моїх днiв, що несе непосильную ношу:
В нiй i радостi дрiбка, i смутку ладунок важкий;
Є невдачi i успiхи, справи поганi й хорошi,
А попереду всього - лiхтарик любовi ясний.

Той лiхтар не дозволить нiколи в пiтьмi заблукати,
Вiн - єдина надiя, єдине спасiння моє...
Скiльки можна, скажiть менi, в бiлому свiтi блукати:
Йди вперед, караван, там за обрiй, де сонце встає.

Караван моїх днiв десь пристане колись до причалу
I настане той день, коли "завтра" уже не прийде.
Все зробити не встигну, а хочу, як всi ми, немало -
Та стараюсь поки ще мiй занавiс не упаде.

Не голодний нiби, Богу слава,
М'ясо є i фрукти, i вино.
Скуштував заморськi рiзнi страви -
Тiльки туга стукає в вiкно...

I обiрваний по вулицi не ходжу:
Джинси, светер, куртка шкiряна.
Тут придбати навiть шубу можу -
Та от смуток серце пiдтина...

Все тут є - банани, пальми, друзi,
Океану хвиля в берiг б'є,
Десь встає зоря на виднокрузi -
Не зi мною, щастя ти моє.

I коли я вкотре вiдчуваю,
Нiби я один стою в юрбi,
Назву цьому я вже добре знаю -
Коли хочеш, розкажу тобi:

Час невловимий. Тягнуться хвилини,
Збiгають днi i пролiтають роки.
...Ось перший крик народження дитини,
А мить злетiла - вже останнi кроки.

Час невблаганний. Зупинитись прошу,
Щасливу мить хоч трохи розтягнути...
Назад вернутись також я не можу,
Щоб за грiхи уникнути спокути.

Час перевiрить iстиннiсть кохання,
Вiддiлить зерна правди вiд полови,
Покаже кожному без лишнього вагання,
Де почуття було, а де - лиш гарне слово.

Час полiкує. Та душевнi рани
Навiть йому не просто лiкувати.
То чи не краще шанувать коханих?
Сiм раз вiдмiряти i лиш один - вiдтяти!

Коли надiя помира -
тодi й менi не варто жити,
тодi не варто щось робити
i марно витрачать слова.

Тож, поки подих мiй не згас,
любов плекаю i надiю,
в свою зорю щасливу вiрю,
що збереже мене i вас.

Терпiв Господь i я терплю
заради крихiтки надiї.
На долю нарiкать не смiю
во iм’я тих, кого люблю.

Я забуваю iмена
i назви вулиць забуваю...
Життя, як чашу пiднiмаю
i мушу випити сповна.

Не хочу Господа гнiвить,
на долю дарма нарiкати,
хоч вирвала мене iз хати
в одну не зовсiм добру мить.

Куди вона ще занесе,
скiльки вiдмiряно ходити?
Не озираюсь - мушу жити,
бо кожен сам свiй хрест несе.

I все ж, надiєю живу,
що Ангел мiй мене пильнує.
Попутний вiтер ще подує,
коли додому попливу.

Як можна звикнути до тебе,
Будь ласка, прошу - поясни.
Щодня в чуже дивитись небо,
Чужi, здається, бачить сни.

Вночi i вдень з тобою бути -
Ти нi на крок не вiдiйдеш.
На хвилю спробую забути,
А ти за плечi обiймеш

I нагадаєш: "Я з тобою,
Цей шлях ми мусимо пройти.
Не зiгрiваю я любов’ю,
Але й не чую теплоти."

За що, скажи, тебе любити?
Де дiм, скaжи, мiй, де сiм’я?!
Змиритись - мушу, щоб прожити, -
Ти ж бо пiдступна, мов змiя.

У тебе день - темнiше ночi,
А нiч сiяє, навпаки,
Полудою вкриваєш очi
I затуманюєш думки.

Не так вона страшна, як всі гадають.
Настане мить, і зойк, і вже нема...
Лиш перед носом стукнуть двері Раю:
Образ немає, знаєм - не дарма.

Ми у житті немало нагрішили,
Щоб зараз відповісти за гріхи,
Бо, як прожили - так уже прожили,
Не потерпали, точно, від нудьги.

І лиш одне, за що б посмів просити,
Щоб все те дійство швидко відбулось,
Щоб тим, кому прийдеться поруч жити,
Чужу покуту нести не прийшлось.

Не набивався я ніколи у поети,
Та світ на місці також не стоїть.
Самé кохання створює сонети -
Встигай лишень за ним пером водить!

Лиш не лінуйся слово шліфувати,
Як діамант - до поту на лиці;
І двадцять раз рядок переписати,
Щоб крапку раз поставити в кінці.

Не мрій про лаври, славу і пошану -
Миттєве все, як в ясний день гроза.
Твоя медаль - коли душевну рану
Зцілити зможеш й висохне сльоза;

Я дерево збирався посадити -
Вже інструмент зібрав і нагострив,
Та в пошуках садової еліти
Всі терміни можливі пропустив.

Вже лунки були викопані мною,
Та благородний згас чомусь порив
І час мої "труди" залив водою,
А саджанці хтось інший посадив...

Я ж вирішив тоді побудувати
Просторий дім для цілої сім'ї
І взявся до роботи заповзято,
І справи зразу добре йшли мої:

Фундамент на століття заливали,
Лягала цегла ряд-у-ряд нова,
Та швидко, як-то кажуть, "руки впали" -
І голі стіни вітер обдува...

Лише в одному все пішло, як треба -
Довів потрібну справу до кінця:
Я з радості підскакував до неба -
Послав Всевишній сина-молодця!

Cinco anos. Já falo um pouco
E conheço amigos também...
Щось забувся я бачу, нівроку, -
За чужинські слова вибачай!

Тож щоразу себе я питаю:
Про що мріяв, чого досягнув?
І, шукаючи відповідь, знаю,
Що затіяв роботу марну,

Бо не зможе ніхто відповісти
На питання, здавалось, просте:
- Чи вартує зароблене сліз тих,
Тої туги, що в серці росте?

Тих недоспаних ночей самотніх,
Передчасно посивілих скронь,
І розлуки страшної безодні,
І тепла недосяжних долонь.

Я б хотів цю незвичну поклажу
Скласти в шальки життя терезів,
Щоб довідатись, що переважить -
Що знайшов, а чи, що загубив?

Якби разом я зміг позбирати
Все, чим повен розлуки вівтар
І печаль твого серця додати,
Й губ твоїх світанковий нектар,

Літні роси й хурделицю люту,
Цвіт калини і спів солов'я -
Чим живу, що не можу забути,
Чим втішається пам'ять моя.

Я б це все порівняв з тим мізерним,
Повсякденним ладунком буття
І знайшов-таки істини зерна,
І пізнав неповторність життя.

Вже пізно на щось нарікати -
Я вибір давно свій зробив,
Лиш спробую Бога благати,
Щоб Віру мою укріпив,

Щоб дав мені трішечки сили,
Щоб шлях я достойно пройшов,
Щоб бурі незгод не звалили,
Щоб втрачений спокій знайшов.

Я крихту терпіння попрошу -
Воно ще придасться мені;
І діточкам долю хорошу
Та світлих і сонячних днів.

Сльози виїли радість з очей,
Губи склались у міну німу.
Біль тупий безкінечних ночей
І питання нікому: -Чому?

Не чекаю, що хтось відповість
І не тішить прийдешня весна.
Десь зсередини поїдом їсть
Серце туга нестримна й страшна.

Гублю віхи життя й маяки
І несе мене вперто вода.
Віддаляється беріг ріки,
Виростає лиш днів череда.

Жив, як і всі, з чеснотами й гріхами,
Та не втрачав я Віру і Надію,
Що дасть Господь мені пройти стежками
Землі Святої в Cova da Iria.

Де Божа Матір до дітей з'являлась
І через них нас правди научала;
І де в молитвах з нами залишалась
Й на мить Своїх дітей не полишала.

Крізь терня сумнівів долав я перешкоди,
Та вперто йшов своїй назустріч Мрії.
І час настав - стою я біля входу,
Душею спраглий, в Cova da Iria.

Я на коліна щиро припадаю,
Гріхи невільні прошу відпустити.
Хоч не достойний я - і я це знаю,
Та вкотре буду серцем ся молити.

Із Храму вийду - на душі так файно! -
Й очей до неба підвести не смію:
Із ласки Божої волога життєдайна
Усіх окропить в Cova da Iria...
23.02 - 03.03.2008

Календарі чіпляю на стіні -
Вже скоро місця вільного не буде.
Чи десь колись здавалося мені,
Що я так довго на чужині буду?

Всміхаються мені з чужих світлин
Розкішні квіти, авта і дівчата...
Не років облік я веду - годин,
Коли назавжди увійду до хати.

У бісер цифр вплітаються слова -
Знайомих днів такі нерідні назви;
І від думок розпухне голова:
Як і коли лишити все одразу?

О, світе мій! Чи можу я змінити
Тебе одним лиш помахом руки?
Чи можу сподіватись і молити
Едему після смерті на віки?

Не знаю я, де силу відшукати,
Адже не Бог я, Господи прости!
Шептатиму... Не смію викрикати,
Ти бачиш всіх. Почуй і відпусти!..

Щемить душа моя і серце мліє -
Одвічна туга втрачених надій.
Єство до Неба вирватись воліє,
На хвильку хоч, якщо не назавжди.

Але мені туди немає входу,
Не так важливо, скільки є гріхів...
Елегії співаючи народу,
Був десь нечесний, щось - та пропустив.

Енергії для всього не хватило -
Старався, але ж не досяг мети;
Активним був, та керував невміло;
Хотів, як краще - вийшло, як завжди...

Не в стані всіх помилок пригадати.
Ех! І не знаю, чи потрібно це -
Хотів би, як і всі, звичайно, знати,
А що ж первинне - курка, чи яйце?

Й до істин йду, спіткаючись, щоразу
Стаю з колін, щоб уперед іти.
В тунелі світло бачив вже не раз я -
Як лиш мені те світло досягти?

Тиняюсь так між Небом і Землею,
Тьму ненависну хочу подолать:
Спаси 'мя, Боже, ласкою Своєю,
Як тільки Ти умієш рятувать!

І научи, і дай мені вказівку,
Можливо - знак, можливо - оберіг.
Я ж бо не прошу в Тебе з неба зірку,
Та й навіть не достойний Твоїх ніг.

Віддам своє життя за крихту правди -
Одне воно у мене, але все ж
Є зміст у тому - може кращий став би;
Надіюсь - мою душу збережеш.

Екзамени складаю щогодини:
Хотіла б в Рай душа, та видно - зась!
А десь Господь відлічує хвилини
Й настане час - за все мені воздасть...

Просити можна, скільки вже просило,
Ридати і кидати "бариші"...
Йде час невпинно, але справжнє диво:
Добро творить за покликом душі.

"Елеєм ніжним мащені слова!
Цікаво, - скаже хтось,- де так навчили?"
Але мені не сохне голова -
Рахуйте, не почув, як ви "з'язвили".

Стоятиму на своєму завжди,
Тож хочу, щоб мене ви розуміли:
Відкинути все можна хоч куди,
Отримати ж прозріння - бракне сили.

Тим шляхом можна йти і не дійти,
Валитись з ніг, ставати - і намарно.
Одійдуть в прах запалені мости -
Єдиний шлях без квітів і литаврів.

Не буде на шляху моїм троянд,
Еліти блиску, килимів в фойє,
Хорів вислужливих і райдужний гірлянд.
...А я й не хочу - все це не моє.

Йдучи вперед з неправдою в устах,
Брехнею поле, кажуть, подолаєш
Успішно ніби. Та зворотній шлях
Дано не кожному пройти. Тож вибираєш...

Ера тепер така складна триває,
Вита довкола міліон ідей.
Один у полі рідко виживає -
Людей шукаю я. Але Людей!,

Які б ту віру несли і плекали,
Творили кожен день хоч грам добра,
Відтак, ділилися і плати не питали.
О, як їх мало. Видно - не пора.

Якщо й знайду таких, то небагато:
Як розпізнати їх не знаю ще.
Куди свій шлях я маю спрямувати -
На Божий перст надіюся лише.

А час іде, і тільки помічаю:
Нанизуються дні і місяці.
Етапні дати серцем відмічаю,
Боріздочками зморщок на лиці.

І править світом золота монета -
Так моторошно й дико на душі,
А слово невідомого поета
Кому тепер потрібне, ви скажіть?

Ідей багато і думки рояться -
Не в силі стримати. А всі, немов сліпі:
Азарт в гонитві за примарним щастям,
За гріш розбитись здатні в боротьбі.

Ерозія свідомості і мислі,
Менталітет - на грошових мішках.
Любов до ближнього давно із моди вийшла
І тільки бруд у серці й на руках!..

Хіба йдете до Храму, щоб хвалитись
Лакованим взуттям чи піджачком...
І вам, мабуть, не вдасться відкупитись
Багатством, не заробленим трудом.

Не треба Богу розкіш і прикраси,
Аксесуари модні: все - ніщо.
Шануйте душу, поки стане часу,
Не проміняйте віри ні на що!

А хто із нас життя заслужить вічне,
Судить не нам - на те один Суддя:
Улесливе бажання споконвічне -
Що ти, скажи, зробив для каяття?..

--*--

Низький політ не для високих цілей,
Йдучи лише, спроможешся дійти.
Дай, Боже, тільки вистачило б сили,
А також благородної мети.

Й тоді, напевне, розійдуться гори,
Настане час звитяги й боротьби...
Але, здається, в тому наше горе:
Мету вже маєм - ще наснаги би!

Доймає лінь, інертність добиває,
Напевно, десь ще не пробив наш час.
Енергії чомусь не вистачає:
Сьомий же піт, напевно, не для нас.

І шарпатись лишається в потугах -
Пробити лобом хочемо стіну.
Ростуть проблеми - то одна, то друга...
Осилити ж не годен ні одну.

...Стою на перехресті і гадаю:
Ти ж, Боже, бачиш все! Тоді чому
Не стримаєш, коли ся помиляю,
А чи підкажеш вихід на пряму?..

Можливо, завинив я! Все можливо.
Пробач тоді, попрошу хоч про це...
Роками День чекати терпеливо,
Один, який удачу принесе -

Виходить, що така моя вже доля.
Ниць упаду, та вірю - підіймусь.
Нехай коліна розіб'ю до болю,
Але знаннями, знаю, збагачусь.

Шикарний побут, мабуть, не для мене
І все, що матиму, то тільки з праці рук:
Як лиш побачу "вулицю зелену" -
Кудись втікає все, мов грому звук;

Іду вперед, а опиняюсь ззаду,
Мить пропустив і не наздожену;
Прибуду першим - кажуть: "Таш тразаду!"*)
Розкрию рота - інший вже ковтнув...

О, Боже милий, що мені робити,
Щоби Твоє здобути співчуття?
А чи достатньо лиш тебе любити
Єством усім завжди, без вороття;

Молитися лише за добрі справи,
Однак самому бути в стороні;
Визнанням марити, очікуванням слави,
Не замастивши рук? - скажи мені...

У кого ще ж бо можу запитати
Відверто, без образ і пересуд,
А й так, щоб щиру відповідь дістати -
Ти ж бо один вершиш над нами суд!

Цікавості моїй межі немає:
Я просто хочу істину знайти.
Між Небом і Землею хто ще знає
На все те відповідь, коли не Ти?

...А час, між тим, спливає, як водиця,
Широкою рікою в небуття.
Мені ж чомусь не затишно. Не спиться...
І з кожним днем коротшає життя.

Не раз буває - хочеться схопитись:
-Ех, геть думки - і вільна голова!
Вiдкрити двері і у світ пуститись,
Вiдчуть, як свіжий вітер обдува.

Етапом йти далеко, ген до Неба,
Дихнути так, щоб в грудях запекло,
Напитись з джерела, як є потреба,
А потім впасти - у траву чоло.

Світанок росами тоді мене умиє,
Уста відкриє, сили надихне -
Святим усім молитимусь в надії:
Почують й захищатимуть мене...

Окрилений, тоді я піднімаюсь,
Кидаю виклик сірій метушні;
Усміхнений, черговий раз впрягаюсь
Сильніше в віз, призначений мені.

У тій упряжці мушу відробити -
А хто, крім мене, хрест мій понесе!
Лиш вижити, не впасти, не зблудити
(Еге ж, напевне!) хочу над усе!

Іду вперед, буває - помиляюсь,
Збираю крихти правди на шляху;
Болить - не слухаю, лиш за помилки - каюсь,
А як інакше - тяжко у гріху!

Вiдтак, надіюсь, Господи, на Тебе:
Не забувай раба Своєго Ти,
Адже мені одному скільки треба -
Сповідуюсь, як грішник, лиш прости.

Всели у душу крапельку надії
І віру в моїм серці укріпи,
Дай шанс, щоб хоч колись збулися мрії,
Ласкавим будь і шлях мій окропи.

Устам вели, щоб славу голосили,
Куди б я не потрапив, кожну мить,
А руки щоб старалися щосили
Во славу Твою лиш добро робить!

О, Господи, я лиш мала піщина,
Гонима між часів і поколінь...
Останній крик раба Твого і сина:
Амінь! Помилуй, Господи! Амінь...
15.09.2008

Таке колись незрозуміле слово
Мені, напевно, океан навіяв,
А я тебе згадаю знову й знову
І защемить на серці ностальгія.

Шумить життя довкола, процвітає,
Та мною туга знов заволодіє:
Ще день один без тебе проминає.
І ніби дзвін далекий - ностальгія...

Дощем осіннім капають хвилини
І зупинити їх ніхто не сміє.
Я давніх сліз твоїх гіркі краплини
Відчую на губах. Це - ностальгія.

Дивлюсь на схід, де жевріє світанок
І журавлиний клин летить у вирій,
А на душі не заживає рана,
Що носить дивну назву - ностальгія.

Різдво, Великдень, Спасівка, Покрова –
Злітають роки стрімко в небуття.
Не все в житті складається чудово,
Чудовим є лише саме життя.

Дароване Господнім провидінням,
Миттєвістю в історії Землі,
Як вищий дар за несвоє терпіння
І муки, для початку, не свої.

Ідем вперед, відлічуючи кроки
І вже ніхто за руку не веде.
Позаду десь давно шкільні уроки,
Та головний екзамен – хто-зна де.

Хоч іспит свій складаємо щоднини
Перед Його невидимим Лицем,
Не знаєм до останньої хвилини,
Що буде нам присуджено Творцем.

Тож, вийшовши з темниць гріха на волю,
З відкритим серцем спробуймо іти,
Не завдаваймо ближньому хоч болю,
Якщо немає сил допомогти.

Я до неба очі підніму,
До крові коліна постираю
І до сліз молитимусь Йому,
Щоб почув Господь, як я кохаю!

Щоб доніс мої слова тобі,
Щоб на самоті тебе розрадив,
Щоб тебе не залишав в журбі,
Не позбавив мудрої поради.

Я до неба очі підніму –
Храм в моїй душі, завжди зі мною.
Що мені призначено – прийму
З піднятою гордо головою.

Із останніх сил я буду йти,
Часто зуби стиснувши до болю.
Лиш тебе, єдину, берегти
Щиросердо Господа я молю.

Я до неба очі підніму –
Порятунку для душі благаю
І постійно дякую Йому
За краплинку кожну, яку маю:

Я з осені потрапив у весну.
І просто так. І дихається легко.
І знову до півночі не засну,
І думкою полину десь далеко.

І серце хоче вирватись з грудей,
Щоб стрімко понад буднями злетіти.
І хочеться любити всіх людей,
А понад все - тебе одну любити.

Я закохався у Весну -
Собі признатися не смію.
На повні груди я вдихну
Цей млосний аромат надії

І вознесусь над світом враз,
В рожеві марення полину,
Забуду біль старих образ
І тугу десь в зимі покину.

Зима піде у безвість літ,
Лишивши паморозь на скронях...
Кохання ніжний первоцвіт
Зігрію у своїх долонях,

Здавалося мені, що я живу,
Що птаха щастя я ось-ось впіймаю,
Що мріям вдасться збутись наяву,
Що вірю в дружбу. Навіть, що кохаю...

Ввижався світ - "royal" і "от кутюр",
Та час минув і стало зрозуміло:
Я йду по парку гіпсових скульптур,
Де погляд згас і захололо тіло.

Майстерно передав колись митець
Всі тонкощі фігур, лиця, постави.
І бачу я початок і кінець
Одвічної життєвої вистави:

Ось юність рветься. Крила б - і в політ:
Підкорювать незвідані висоти.
Не тисне ще тягар прожитих літ,
Ще підлості не всмоктує болото.

А там в алеї - дівчина-весна...
Відходить геть і очі відвертає.
Це ж по коханню топчеться вона,
Зневіри камінь в душу закидає.

...Як дивне нагромадження химер,
Оточують мене щораз щільніше,
Спускаючись зі сцени у партер,
Гріхи та вади і мої, й не лише...

Тут дружба, занехаяна колись,
Зневажена і кинута з роками...
Там Януса стандарт подвійних лиць,
Та ще й із загребущими руками!

В ряду стоять і зрада, і обман -
В насмішці кривлять зкаменілі губи.
Оповиває їх пліток туман,
Що світле все підштовхує до згуби.

По нетрях кам'яних оцих іду -
Мене сліпі провадять з гіпсу очі,
А серце, відчуваючи біду,
З цих лабіринтів вирватися хоче.

В цім світі все пихато-напускне,
Несправжні квіти й почуття несправжні...
А я шукаю, хто б почув мене,
Хто б душу грішну відігрів назавжди.

Впаде монетка, дзенькнувши, з руки –
Мізерна частка світових розкошів…
Судилось їй пролежати роки:
Хто ж бо підніме? – Теж мені ще гроші!..

Її затопчуть в придорожній пил
І тисяч ніг вона прийме удари.
Над нею пролітатимуть роки,
І пристрасті, і радості, і чвари...

Та зоряний її настане час -
Допитливий знайдеться археолог,
Відмиє від землі її - і враз
Вона засяє і відступить морок!

Я тобі подарую любов -
Ночі шал, спокій ранку прозорого -
Ту, що з кручі летить стрімголов,
Що повік не зімкне біля хворого...

Я надію тобі принесу
І тепло свого серця відкритого,
Світанкову іскристу росу,
Запах літа, веселкою вмитого...

Мрію я презентую тобі -
З неба зірку, що вічно світитиме,
Що осяє твій шлях у журбі
І у щасті заклично горітиме...

Я втомився боятися болю:
Болю тіла і болю душі.
Серце рветься нестримно на волю,
Розірвати кайдани спішить.

Я втомився чекати удару:
Не в лице, але в спину – ножа.
Слів нещирих, брехні перегару,
З медом пряника, з ядом*) коржа.

Я втомився ловити удачу:
Підла ящірка – лишить лиш хвіст.
Замість «свята життя» тільки й бачу
До безтями затягнутий піст.

Я втомився блукати по світі,
В чистім небі шукать журавля,
Навіть в тернях синицю ловити,
Де обличчя шмагає гілля.

Від гіркої втомився облуди,
Що гуляє у ріднім краю.
Я, не в силі зірвати полуду,
Серед поля самотньо стою.

Я втомився… Я просто втомився.
Я вже затишку хочу й тепла.
Озирнуся – чого я добився?
Де ж ти доленько-доля була?..
21.10.2009

Серед тисяч кольорових парасольок
Я стою простоволосо під дощем.
…І стоятиму до болю, аж до кольок,
Відчуваючи гіркий на серці щем.

Ти пішла, не попрощавшись, тишком-нишком,
Не забравши навіть всіх своїх речей,
Лиш сказала: «Не картай мене. Облишмо…»,
Боячись прямого погляду очей.

Завивала пізня осінь чорним вітром,
Мокрих яблунь обриваючи плоди.
Я ніяк не міг погодитись зі світом –
Били в мозок кроки тихої ходи.

Воронням думки кружляли над садами;
Бився птах до скла предтечею біди.
Я второпати не міг, коли між нами
Кішки чорної з’явилися сліди.

Зігріюсь під ковдрою мрій дещо хтивих
І тихо полину у сон,
Де образи марень – птахів полохливих
Захоплять мене у полон.

Я буду летіти над грішним цим світом,
Шукатиму подих весни.
Шукатиму райських садів з дивоцвітом
І вірити буду у сни.

В садах тих Едемських зустріну кохану,
Голубку мою дорогу,
Щоб з нею між цвітом пірнути в Нірвану,
Розвіяти сіру нудьгу.

Щоб світ затісним цей зробився одразу –
У Всесвіт злетіли серця
Й нектар її уст куштував я щоразу,
А сон не добіг цей кінця.

* * *

… А я хотів би знати дату смерті.
Хоч місяць, рік, якщо вже не число,
Щоб у людській буденній круговерті
Мене життя додому привело;

Щоб встиг сказати добре слово дітям
І прóщення в дружини попросив;
Щоб час не згаяв в пору лихоліття
Й добро творив, бодай з останніх сил

І щоб мені не сміли дорікнути,
Що я проґавив все своє життя;
Щоб скинути одвічні рабські пута
Перш, ніж піти зі світу в небуття.

Мені ворожила циганка стара на долоні.
Прокурений шепіт свідомість мою сповивав –
Хотілося вірити (сором посивілим скроням),
Та голос той віщий у юність мене повертав…

Все добре казала. Чомусь про погане – ні слова:
Хотіла, звичайно, монетку отримать дзвінку.
Минуле вгадала, бодай вона бýла здорова,
А от про майбутнє розмову вела нечітку…

І я зупинив її: - Досить. Бери. Заробила!
Невже ти не бачиш у хитросплетіннях руки,
Що щастя моє не у грошах, палацах і віллах,
А тільки в коханні, що поруч іде крізь роки;

Що щастя у вірності, може, звучить це банально,
У вірі, що вогник ніколи не згасне в вікні,
В надії, що я повернуся із мандрів, із дальніх
І вийде кохана та щиро всміхнеться мені.

Я не буду плакати за вами
І від вас не хочу співчуття.
Я не оглядатимусь за днями,
Що пішли від мене в небуття.

Я не пам’ятаю сірих буднів,
Як і розмаїття шумних свят -
Жити намагаюся майбутнім,
Рідко озираючись назад.

Не звинувачую нікого:
Мої гріхи – моя платня…
Заради всього пресвятого,
Лиш дайте дочекатись дня,

Коли відбуду я спокуту
І десь зажевріє вогонь,
Що подолає тугу люту –
Їй бо моїх не шкода скронь.

Лиш дочекатися б години,
Коли у свій ввійду я дім,
Щоб голос рідної дружини
Мене вітав без смутку в нім;

Щоб я прилинув поцілунком
До вже давно забутих губ
І пив любов солодким трунком,
Й торжествував мільйоном труб!

Я біг, тікаючи від себе,
Без передишки, без мети.
Мені б ще крила – я б до неба
Піднявся… Може й назавжди.

Я задихався від образи
На весь цей світ. На себе – теж!!
Хотілось мати все й відразу,
А в результаті – НУЛЬ! Авжеж,

Фортуна має вади зору,
Раз не розгледіла старань.
А, може, всім без перебору
Вона не здійснює бажань?

Я розгубив бажання до життя.
Кудись поділись оптимізму іскри.
Нізвідки впала схильність до ниття,
Натомість, десь пропала швидкість мислі.

Чи то - заслуга безкінечних злив,
Що котрий місяць все навкруг карають,
Чи - поклик нерозсудливих голів,
Які гріховно з пекла поглядають?

Чи то - нездатність відгадати шифр,
Що є, здається, шляхом до удачі, -
У лотереї кілька вірних цифр?…
Та інші їх відгадують, одначе!

Мені земля чомусь запахла воском,
Бджолиним медом й дідовим теплом...
І враз війнуло не заморським лоском,
А призабутим батьківським селом.

І я в краю, далекому від дому,
Вдихнув на повні груди, як колись,
Скидаючи з плечей зловісну втому,
Тягар тих мрій, що так і не збулись.

Стояв, заціпенівши, понад полем,
А в пам’яті спливали світлі дні:
Дідусь, що щось своє мугикав бджолам,
Вощина з медом, що давав мені.

Чи свідомо, а чи підсвідомо,
Та ми віримо в магію чисел
І шукаємо в цифрах знайомих
Зміст прихований, ніби навмисно.

Номери ми шикуєм рядами,
Ніби все це – до щастя дорога,
А вони покепкують над нами
І не скажуть нічого нового!

Зі швидкістю експресу ТЖВ *)
Злітають в небуття солодкі мрії,
Лиш десь в глибинах серця ще живе
Остання нерозтрачена надія.

Надія, що повернеться лицем
Фортуна, що так любить стати задом,
І, що легкий за рідним краєм щем
Не стане враз зловісним «міокардом»;

Що край чужий не викине на злом,
Немов стару заїжджену машину;
Що стіни не ламатиму чолом
І що не всадить «друг» ножа у спину…

З дерев спадає листя все частіш –
Я в круговерті цій не молодію.
Та, що життя вартує – мідний гріш,
Коли згасає зірочка Надії …

----------------
*) TGV ( train à grande vitesse) - (фран.) швидкісна залізниця у Франції, що поширюється Європою.

Ти ніколи не була моєю мрією,
Не з’являлась навіть інколи у сні,
І не знаю, що й коли мені навіяло,
І коли ти посміхнулася мені.

Я спокійно собі жив, не уявляючи.
Що чекаєш ти за три-дев’ять морів
І до нині я не впевнений, не знаю, чи
Досягнув я саме того, що хотів…

Ти щоранку зустрічаєш сонця променем,
Посміхаєшся пелюстками троянд.
День за днем спливає у міському гомоні,
Ніби хвиля поспішає в океан…

І, здається, з плином часу я закохуюсь
В край завжди зелених пальм і білих кал –
Тож тепер сказати можу, не соромлячись
Від душі: “Gostu de ti, o Portugal!”

----------------
“Gostu de ti, o Portugal!” – (порт.) Люблю тебе, Португаліє!

Не шукай дороги у минуле.
У житті так інколи бува:
Солов’ї уже й пісні забули
І засохла вим’ята трава,

Де сидів колись ти до світанку,
Обійнявши щастя за плече;
Та твоє омріяне кохання
З плином хвиль у океан тече.

Стільки раз уже цвіла калина,
Стільки мрій згубилося в ріці…
Не спроможна будь-яка людина
Журавля утримати в руці.

Тут є все і воднóчас – нічого!
Гроші є, але щастя нема…
І, звертаючись часто до Бога,
Дива жду, та, напевне, дарма.

Навіть Сонце не гріє, а палить.
Досягаючи десь до душі.
Не чекають, щоб листя опало,
Нескінченні зимові дощі.

Між чужих берегів рік за роком
Пропливають найкращі літа
І не знаю, за що можу оком
«Зачепитись» - природа не та…

Годі тут чорнобривців шукати,
А чи квіточку-щастя бузку.
І не скаже: - Вертайся до хати, -
Десь у лісі знайоме «ку-ку».

Соловей не сміється й не плаче,
Тут звичайних немає хрущів!…
Та й вишéнь у садку ще не бачив,
Лиш цитрини злітають долів. *)

І, виходить, живу, наче в Рáю,
Між бананів, папуг і цикад,
А душа неспокійна шукає
Ту єдину дорогу назад…

Стара криниця. Зруб на три колоди,
А біля неї – мальви і майори.
В спекотний день – краплинка прохолоди
Втамує спрагу… Все, неначе вчора:

…Ковзне промінчик по верхів’ї груші,
А вже дідусь з коровою – на полі.
Грайливі горобці серед калюжі
Купаються… Заходить день поволі.

Повзе димок по хаті так звабливо
Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі
І вкотре бачу незбагненне диво:
До печі садять хліб, підрослий з ночі.

Клопочеться бабуся між горняток.
А я вже – шмиг: на вулицю. На волю!
Оброшена іде з городу мати,
Несе до столу свіжу бараболю.

І по дорозі зачерпне водиці:
« А злий-но, сину, мамі руки вмити!»
Уже ми двоє тут, біля криниці
Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..

Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті.
… В зеніті літ. Вже й скроні засніжило
І неможливо опинитись в літі,
Де біг босоніж зустрічать Світило.

На острівці між джунглів кам’яних,
Де всі шукають вигоди й резону,
Гуде косарка. В вихлопах чадних
Чужі дядьки стрижуть чужі газони.

Здавалось, що мені до праці їх?
Та, запах рветься з-під ножів на волю –
Знайомий запах стебел трав’яних;
І серце враз стискається до болю.

Й летить душа крізь простори й часи
В луги дитинства, де ганяли босі,
Де жайворонка спів під свист коси
Лягав спочити у пружні покоси

І де, лиш Сонце визирне на мить,
Луги тонули в ароматі сіна…

Ще сьогодні сорок з лишнім.
Старість ще якась безлика.
Між прийдешнім і колишнім
Ніби відстань невелика.

Свіжі в пам’яті ще зорі
Невгамовно-солов’їні
І - дурниця, що надворі
Жовтий лист скида калина.

Все ще хочеться кохати
І злітати в небо просто!..

З розлогих пут примарного Едему
Не вишпортаюсь. Ніби павуки,
Плетуть їх зваби. І ніхто руки
Не простягне і не покличе: - Йдéмо…

І день пройде, і ніч мине. За ними
Ще буде днів – не в силі полічить,
Та хто ж-бо знає, де мені болить,
І як живу я з думами своїми.

Не гріє душу райський спів пташиний,
Не тішить око квітів дивних цвіт
В краю чужому. Через стільки літ
Я так і не знайшов той шлях єдиний.

Не назбирав каміння дорогого,
Усе, що мав, не втрималось в руках.
Моє багатство тільки в цих рядках
І в серці, що не зрадило святого…

Я сам. Це добре й одночасно – зле:
Ніхто не сварить… Та й не співчуває.
Ніхто не знає, як я виживаю.
І що мені до пристрастей Рабле,

Коли самотньо пролітають дні:
Безликі, беззмістовні, непотрібні;
Коли ніхто – ні друзі, а ні рідні
Не запитає: як воно мені…

Коли я сам собі і брат, і друг;
Коли мені ще заздрять несвідомі…
А я давно не у своєму домі –
І все чуже оточує навкруг.

Невдала спроба?.. Все! Забудь, закресли,
Порви папір і викинь без вагань,
Та віру не втрачай. Нехай воскресне
Жага життя, надій і сподівань.

Поглянь на небо. Не приховуй очі.
Повір в життя і магію весни.
Повір хоч раз, що можуть сни пророчі
Збуватися, хоча й вони і сни…

І душу відкривай назустріч людям –
Дістань зі сховку висохле перо.
Збагни для себе: краще таки БУДЕ!
Й заради цього сам твори добро.

…І все ж ти позаздрив! А був, як здавалося, другом…
Та й я сподівався мізерного, та співчуття.
Уже й не дивуюсь. А слово не виореш плугом;
І далі летить, попри все, несолодке життя.

Я ситий? Авжеж! І можливо, колись понад норму,
Та ти не дивуйся, а спробуй, як пробував я,
Дешеву «лапшу» і паштет із собачого корму,
Щоб тільки з боргами покінчила вдома сім’я.

Ти спробуй заснути не в ліжку у жінки під боком,
А в чорнім бараці на нарах під галас і крик,
Де сам ти – пожива страшним ненажерливим блохам,
Де кожен вважає, що ти – його кровний боржник.

І хай не здається тобі, мій завидливий друже,
Що я під краваткою зранку до праці іду.
Не раз я промоклий стояв по коліна в калюжі,
В холоднім багні за ту саму «валюту тверду».

А ти все рахуєш чужу, зауважу, зарплату,
Цікавить тебе, чи добробут мій дійсно підріс, -
Та я у відпустці звиваюсь, латаючи хату,
А ти, може й рідко, та все ж відлітаєш в Туніс…

… Ну як, скажіть, мені розговорити
Німого свідка? Що мені зробити,
Щоб дав Господь такий чарівний дар,
Який Йому ж і ліг би на вівтар,
Бо прислужитись хочеться добру
І розповісти, перше ніж помру,
Як там було?.. Як в Кова да Ірія *)
Відкрилось диво: Пресвята Марія,
Зробивши вибір (не вельмож-панів),
До трьох побожних діток-пастушків
Зійшла з Небес, щоб врятувати Світ
І юних душ незайманий ще цвіт
Своїм пророчим словом освятити.
Як вчила Богородиця любити
Всевишнього. В молитві каяття
Просити дар безгрішного життя.
Якби я міг… Якби я відчував
У шелесті листочків ті слова,
То міг би всьому Світові сказати:
Моліться, люди! Годі воювати!
Якби я міг, то обійняв би всіх,
І линув би дитячий щирий сміх,
Щоб мир і щастя сповнили серця
На славу вічну Господа-Творця.
… Та свідок цей, що говорить не вміє, -
Стара маслина в Кова да Ірія,
Що тут росте вже більше сотні літ,
Ховаючи в тіні розлогих віт
І божу пташку, й діток-пастушків…
Тому я свідка й не розговорив…
12.04.12

В Соборі «San Pietro» молитва злітає до Неба…
Та, що ж мені, Господи, треба у цьому житті,
Чого я проситиму, очі здійнявши до Тебе?
Не так вже й багато і речі, здається, прості:

Очисти гріхи мої, - знаєш, вони не навмисні,
І спокій зішли, і терпіння, як Сам Ти терпів.
Даруй мені мудрість - збери розпорошені мислі –
І дрібочку щастя, щоб я в чужині не зотлів.

А ще, будь ласкавий, додавши батькам моїм віку –
Покуту свою вони чесно з дитинства несуть.
Зроби їм цю послугу, в справах Твоїх невелику, -
Нехай хоч на старість у серці розраду знайдуть.

Життя успішно пролітає…
Чи не успішно – хто ж бо знає?..
Злітають дні один за другим
Якимось незбагненним кругом!

В цій круговерті виникають
І ті, що щиро нас кохають
(Не за медалі та заслуги –
Відверті друзі і подруги),

І ті, що заздрять тишком-нишком,
Що причаїлись, наче мишка,
Та поглядають чорним оком
За кожним щонайменшим кроком…

А є й відверті лицеміри,
Що люблять втертися в довіру,
І посипатимуть квітками…
Позаду ж плещуть язиками!

Є вороги, які уперто
Добра не хочуть і відверто
Ідуть в атаку при нагоді,
І їх переконати годі…

А є й такі ще словоблуди –
Потомки знаного Іуди,
Що за торбинку з «срібняками»
Продати можуть рідну маму…

Знову – серце надвоє,
Знову – навпіл душа.
… Ось я перед юрбою
Вже читаю вірша:

Ніби віхола крутить,
Шаленіючи десь…
І, здається, так круто –
Скільки в мене сердець!

Я щороку їх множу:
По-живому, в шматки…
Свою волю триножу,
Пишу кров’ю рядки

І стікає між пальців
День, що в безвість пішов.
Шал диявольських танців
Гасне в іскрах підков.

Я народжуюсь знову –
Той ще хамелеон –
І зернятко любови
Засіваю в вазон,

Уже й відвикла… Пестощі незграбні
тебе не тішать. Через стільки літ
пройшли принади сховані й незвабні,
що зміст втрачає про минуле звіт.

І жити б ще, та якось не виходить.
Кохатися б, та все чомусь не так…
І всупереч обманутій природі
чіпляюсь за стеблинку. А відтак

плачý данину прóклятій розлуці
та, зуби стиснувши, прямую у світи.
І хто мені повість, коли минуться
часи незгод? І скільки ще води

Я сміюся крізь сльози
І говорю крізь біль…
Долі метаморфози
Вимагають зусиль.

Ціпеніє свідомість
І німіють уста,
А потрібно натомість,
Щоби розум повстав,

Щоб шукав без перерви
Той мізерний процент,
Щоб утримував нерви,
Пересичені вщент,

Щоб питань непотрібних
Богу не задавав,
І щоб вірив… І Віру
Ні на мить не втрачав!

Щоб здригнулося тіло
І полуду змело.
Те, що враз наболіло,
Щоби геть відійшло.

Я не стою. Постійно йду вперед,
Живу й тоді, коли не можна жити.
…Хто обіцяв в житті суцільний «мед»? –
Ніхто й не пробує його підсолодити!

Ніхто мені не винен в цім житті,
То що чекати? Позбирати б сили,
І хай мені позаздрять хоч би ті,
Що вже свою надію полишили.

Спокій душевний даруй мені, Боже,
Щоб я змирився з цим світом складним,
З тим, що напевно змінити не зможу,
Що не під силу потугам слабким.

І не лишай мене на роздоріжжі,
Дай мені силу, хай в жилах бурлить,
Каменем стань мені, Боже, наріжним,
Щоб я змінив те, що можу змінить.

Боже, бережи моїх дітей
Від недобрих і від злих людей!
Від хвороб всіляких схорони,
Щоб росли здоровими вони.

Господи, кохання не шкодуй,
Радість материнства їм даруй,
Відчуттів батьківських не позбав,
Молю, щоб красу душі їм дав.

В час складний життя – не завжди рай.
Господи, терпіння їм подай!
Не спіткнутися в житті допоможи
І від ворогів побережи.

Взаємних образ непідйомний тягар
На мізки туманом лягає…
А тут, наче молот приб’є: -Тень паґар! *)
Всевишній гріхів не прощає.

Ти винен у всьому: вчинив – не вчинив!
Ти – батько! У цьому провина.
Чи знав, чи не знав, чи погано навчив –
Твоя спотикнулась дитина!

І кат вже всміхається: - На ешафот!
І ти відкупитись не смієш,
Бо кат твій – це Совість! А Совісті рот
Ніяким добром не закриєш…
---------------
*)Тень паґар! – tem pagar, (порт) – маєш платити!
25.02.2013

Здавалось би, не сталося нiчого -
Десь свiтить сонце, десь iдуть дощi,
Та хто менi пояснить, ради Бога,
Чому так сумно й тоскно на душi?

Чому цiнуєм лиш, коли втрачаєм
Буденне, невибагливе добро?
Чому постiйно ми наздоганяєм
Те, що саме, здавалось в руки йшло?..

Питань багато. Вiдповiдей - катма.
Закрито книгу. Зникло, що було.
Тож пригадаймо, друже мiй i брате,
Як йшли вперед зависникам назло;

Як черпали з одної миски кашу,
Як спiльне лiжко грiло нас обох;
Усi маленькi перемоги нашi,
Що ми плiч-о-плiч досягли удвох.

Ми разом йшли, i дякувати долi,
Що нас не розлучала суєта,
Тому то й серце стиснуте до болю
I стукає тривожно неспроста.

                  "...що нового написав, муза не приходила?.."
                  Р.Дрiмайло.м.Стрий

Що ти хочеш почути, земляче?
Що дорога далека додому!
Але знаєш ти сам це, одначе,
Бо тобi ця дорога вiдома.

Чи, як гнеться наш брат, мов стеблина
На мiсцевих грошових магнатiв?
Так для тебе i це - не новина,
Ти повинен давно це вже знати.

Знаєш ти, як повiльнi хвилини
Тяжко роблять невпевненi кроки;
Сумно як без дiтей, без дружини,
А позаду ж бо цiлих три роки!

I давно тобi, друже, вiдомо -
Заробляється тяжко копiйка.
Так вже сталось - нас вирвала з дому
Несподiвано доля-злодiйка.

Не питай мене, друже, не треба,
Де кiнець мандрiвної дороги,
Бо про те знають тiльки на небi -
Коли ступим на рiднi пороги,

                 Віталія Касперовича, підслухані мною,
                  і викладені українською мовою.

Чи може одразу за літом настати весна?
Чи може втішати крізь хмари небесне світило?
А відповідь буде моя: - Безумовно, що так,
Коли повертається з дальніх доріг моя мила.

Розпустяться квіти, що наче уже й відцвіли
І пташка в саду знову пісню свою заспіває!
... Як довго в розлуці з тобою, кохана, були,
Що серце від розпачу в грудях моїх завмирає.

Осиротіли… Ми осиротіли!
Вперед, здавалось, вирвались на мить
І вже не в силі бездиханне тіло
Ніяким дивним дивом оживить.

Не віриться. Не йму я тому віри,
Що просто так Ти відійшов від нас,
Що до завжди гостинної квартири
Вже не запросиш… Що минувся час,

Коли сиділи за столом святковим
І дивувались розмаїттям страв,
І духом хліба ангельськи-чудовим,
Що нас в дитинство раптом повертав.

І дивно не почути знов: «Рєбята,
Я новину в газеті прочитав…»
Ти сам не знав, що був для нас, як тато,
Що прикладом терпіння надихав.

Ти так і недовчив чужої мови,
Казав: «То не ожина! Я питав…»,
Та все життя із почуттям любови
Ти своє серце іншим дарував.

Свідомий я, що не сиджу в партері,
Й це – не театр, де дію повернеш…
Та все ж здається – Ти розчиниш двері
І, як завжди усміхнений, ввійдеш…
11.03.2013