Де ти, мамо моя?! Я не плачу.
Я в сiм'ї тепер старший мужчина!
Тiльки часто ввi снi тебе бачу:
Ти чужого колишеш хлопчину.

Ти долоню кладеш свою нiжну
На голiвку його кучеряву, -
А я кручусь в холодному лiжку -
Так давно ти його застеляла.

Йому на нiч ти казку читаєш -
Тiльки мова чужа й незнайома.
Крадькома ти сльозинку втираєш...
Просинаюсь - нема тебе вдома!

Знаю я - ти в країнi далекiй,
Десь там грошi для нас заробляєш.
Пояснили, я вже не маленький,
Що нiчого без них не придбаєш.

От i мусимо з бабцею жити,
Виглядати за обрiй щоднини.
Бабцю завжди я буду любити,
Але маму вона не замiнить.

...Годував цiле лiто курчата,
Щоб скорiше вони виростали,
Щоб, коли ти повернешся з татом,
Ми свiженький бульйон зготували.

А на осiнь пiшов я до школи -
Буду вчитись читати й писати.
...Цього дня вже не буде нiколи,
Вслiд не будеш рукою махати!

Повертайся, матусю кохана,
Я тобi буду все помагати.
Зранку їстиму кашу вiвсяну,
Буду лiжко своє застеляти.

Я вiддам свiй улюблений м'ячик,
Я вiддам ту машинку з мотором -
Тiльки б ти мiй подмухала пальчик,
Що так сильно болiв менi вчора.

Перший дощ пiсля лiтньої сушi -
Змусив довго на себе чекати.
Спраглi скроплює й змученi душi,
Переносить на хвильку в Карпати.

На секунду нам здасться - ми вдома,
I лице пiдставляєм краплинам.
Вiдчуття, дотепер невiдоме -
Аж до хмар серце наше полине,

Щоб на мить з висоти зазирнути
Ген за обрiй - такий недосяжний
I, хоч подумки, вас пригорнути,
Наших милих, коханих, вiдважних.

Дощ на землю стiкає струмками,
Дощ - провiсник закiнчення лiта.
Все пройде - вiн залишиться з нами;
Ще ми встигнем його розлюбити,

Я не знаю - дивуватись, чи радiти,
Чи сприймати, як пророчий знак:
Прилетiла ластiвочка жити,
Бiля мого стрималась вiкна.

I на пару зi своїм коханим
В’є гнiздечко - не шкодує сил.
Кожен день, лишень проснуся рано,
Чую серцю милий їхнiй спiв.

Це вона менi розповiдає,
Як їй тяжко було зимувать,
Як прийшлося у чужому краю
Помiж круками з коханим бiдувать.

Пташко мила, що тобi казати,
Розумiю, знала ти бiду.
Я ж бо також вилетiв iз хати,
По стежках тернистих нинi йду.

На чужiй землi чужiї люди
Не завжди жалiють чужака.
Хочеться дихнуть на повнi груди,
Та журба додолу притиска.

Ти не любив. Чекала я дарма,
Що той порив любов’ю обернеться;
Твiй зашкорублий розум ще проснеться -
Та, виявилось, там його нема!

Старалась я, щоб як в людей було,
Хотiла в серцi розбудити ласку,
Та рано я повiрила у казку -
Кохання наше десь в лiси пiшло.

Ти не хотiв послухати мене,
Завжди iшов помiж чужiї люди,
А серце плакало i розривало груди:
- Невже отак i молодiсть мине?

Ти для мене нiхто. Може цього й читати не будеш.
Не знайомлячись навiть, не знаючи - легше забудеш.
В друзях ми не були i не будемо ми ворогами...
Тож, вiтаю тебе з новим днем!.. i з новими "рогами".

Я немало прожив. Був обласканий долею й битий
I затвердив давно - не дано менi право судити.
Є Всевишнiй для того, щоб грiшних судити й карати,
А я, дивлячись збоку, можу лише тобi пiдказати.

I найперше скажу - ти себе оцiнив зависоко,
Весь в амбiцiях був i лiтав над людьми наче сокiл,
А коли уявив, що ти справдi серйозний мужчина,-
Ти сватiв спорядив i послав до своєї дiвчини.

Та мужчина не той, хто в штанах i пiд вусом гуляє,
А лиш - хто про сiм'ю, про дружину i дiточок дбає.
I коли "припекло" - ти собi вибрав легшу стежину:
В невiдомi свiти вiдiслав заробляти дружину.

Тож, здається менi, що її не кохав ти нiколи:
Не заб'ється душа твоя й серце твоє не заколе.
Ти напишеш листа зi стандартним: "люблю i цiлую",
Тiльки любиш себе - i себе лиш одного шануєш.

Не задумався ти - чужина не шанує нiкого;
Не пiдставив плеча, не спромiгся зробити нiчого,
Та вона все змогла, все зробила без тебе, юначе,
I лиш зрiдка вночi тихо-тихо в подушку поплаче.

Час iде i душа iнстинктивно притулку шукає,
А дiвоча краса жовтим листом у безвiсть втiкає...
Тож, знайшла в чужинi те, що вдома знайти не вдалося -
Тiльки серцю, нажаль, розколотись навпiл довелося.

Розлетiлось воно, як гiрського кришталю краплини:
Не тебе пам'ятає - забути не може дитини.
Не твоя й не моя у руках моїх пташка спiває -
Я зробив все, що змiг, та на волю її вiдпускаю.

Обступили виноградники долину,
Грона тiшаться пiд сонячним теплом -
З давнiх лiт стоїть Арруда Винна
I вiками славиться вином.

Доглядають руки працьовитi
З дiда-прадiда шановану лозу,
I дарують, росами умитi,
Диво-грона золоту красу.

А коли сюди приходить осiнь,
Лiтнi днi спекотнi промайнуть,
Йдуть на ниву i малi, й дорослi
Урожаєм увiнчати труд.

I в пiдвалах древнiх назабаром
Заiскриться молоде вино.
Сонця жар опиниться в бокалах -
Нагадає лiто всiм воно.

В працю ту i ми краплину внесли -
Українцi португальської землi.
Так вже сталось - доля нас занесла,
Берiг рiдний потонув в iмлi.

Тобi ще довго буде снитися Арруда.
Ну, що поробиш - ось таке життя,
Коли проходять поруч з нами люди,
Щоб вiдiйти колись у забуття.

Цi схили, вкритi виноградною лозою,
Ти ще побачиш, дивлячись в альбом.
Згадаєш тих, хто разом був з тобою
I заробляв на хлiб важким трудом.

Ти залишаєш статус емiгранта
I повернешся в свiй далекий дiм.
Там навiть сонце iнше свiтить зранку,
Там рiднi звуки знов почуєш в нiм.

Своїх старих зустрiнеш знову друзiв:
- Привiт!
- Привiт. Ну, як там?
- Все - лади...
Зiб'єш росу у свiтанковiм лузi,
Нап'єшся чистої джерельної води.

Якби ж Ви, пане Президенте, знали
Цiну окрайця хлiба в чужинi,
То Ви б "непотребом" людей не називали,
Тих, що в чужiй працюють сторонi.

Свою любов до рiдної країни
Вимiрюємо не красою слiв
I не промовами - добробутом родини,
Дiтей, що залишились без батькiв.

А Ви, шановний, можете й не знати -
Де ж Вам за мурами розгледiти таке,
Що нас усiх бiда погнала з хати
I що життя тут зовсiм не легке.

Оркестр вiйськовий нас не привiтає
Й до трапу не застелять килимки:
Чужа країна насторожено стрiчає,
А люд мiсцевий не подасть руки.

П'ятизiрковий нам готель "не свiтить",
Хоча зiрки, буває, мерехтять,
Як за житло нема чим заплатити
I нашi люди пiд мостами сплять.

Коли доведенi до вiдчаю слов'яни
Iдуть, щоб їжу красти, в магазин, -
Та кожен з них надiється, що встане,
Пiднiметься з опущених колiн,

Що їм всмiхнеться ще чужа країна -
Нажаль, чужа, а зовсiм не своя.
I хоч, здається, - вiдцуралась Україна,
Та кожного очiкує сiм'я!

...Пiд Новий Рiк з собакою i внуком
Ви текст читали, вочевидь, не свiй,
А нашi душi поїдом розлука
В цей вечiр нищила i бiль стояв тупий:

Чому не всi на щастя мають право?
Сiмейний затишок лиш вибраним дають?
Таких, як ми, тусають злiва-справа
Та ще й "непотребом" в додаток обiзвуть!

А ми ж були не гiршi. Може й лiпшi -
Свою державу славили трудом.
Змогли добратись до висот космiчних,
А результат, як кажуть, - "суп з котом".

Коли життя перетворилось в виживання,
А нам лишились лиш тривожнi сни -
От i вдались до добровiльного вигнання
Найкращi доньки України i сини.

Ой, гiрко!
             Це не весiлля - на душi направду гiрко,
             Що задихається сплюндрована земля,
             Коли твоя країна на задвiрках
             Й злочинцi за її кермом стоять.

I сумно,
             коли з сiм'єю розстаєшся. Серцю сумно,
             Коли в свiти iдеш шукати копiйки...
             А скарб людський понищено бездумно,
             Трудящий люд живе, як жебраки.

Ох, шкода!
             Борцiв за незалежнiсть нашу шкода,
             Батькiв з дiдами, що старались надарма,
             Що за омрiяну загинули свободу:
             Здається вiльнi ми, та радостi нема.

Бо важко...
             Боротися завжди буває важко,
             Та важче втричi не позбутися бiди.
             Прийшла пора звiльнить свободи пташку -
             Шикуймося ж плiч-о-плiч у ряди!

I досить!
             Чекати Другого Пришестя бiльш, нiж досить,
             Вiддавши наше щастя й долю сатанi.
             В палац нiхто нас добровiльно не запросить,
             Якщо ми волю не здобудемо самi.

Скажiть менi, пiд милiсть Бога,
Чому одним дається все,
А iншим - з тернями дорога
I вiтер шарпає лице?

Невже у тому справедливiсть,
Що той живе, хто бiльше вкрав?
Чом з працi рук, скажiть на милiсть,
Нiхто багатим ще не став?

Знання не в шанi, тiльки сила
I гаманець - авторитет,
А пустослiв’я задушило
Трудящих рук прiоритет.

Чому бракує людям хлiба
Там, де земля сама, як хлiб,
А одиницi на Карибах
Пiсок пролежують без бiд?

Козацьку вольницю забули:
Чия заслуга, чи вина -
У летаргiчнiм снi поснули,
Чи заслiпив всiх Сатана?

Ось цей день i настав. Ти i сам ще не вiриш, напевно,
Що не треба тепер в дощ i спеку пiд гору iти,
I не треба старатись слова пiдбирати непевно,
I по середах бiльше не будуть ходити "дiди".

Ще година, ще двi - i лiтак подадуть до порталу,
Чарiвна стюардеса запросить надiти ремнi...
Ти згадаєш на мить, як в Аррудi колись починали,
Буднi в тяжких трудах, швидкоплиннi, нажаль, вихiднi.

I здавалось тодi, що годинники всi зупинились,
Час, як в дивнiм кiно, чи завмер, чи сповiльнив свiй бiг.
Все життя попереднє водночас кудись провалилось;
Та ти витримав все, все здолав i зробив все, що мiг.

О життя! Як любив я тебе до безтями!
I людей я любив, i тягнулося серце до Бога,
Та мене ти послало мандрувати чужими свiтами,
I нiколи простою не була та далека дорога.

Я старався, як мiг, до копiйки складав копiйчину;
I при тому за "дякую" всiм i завжди помагав.
А на думцi завжди свiтлий образ доньки i дружини -
Це для них я покуту на чужинськiй землi вiдбував.

Все так добре було. Вже на зустрiч надiя ожила.
В мрiях бачив село i на стежку свою повернув...
Не побачив лиш я, як бетонна плита полетiла
I як зойкнули троси обiрванi я не почув!

Вмить злетiла душа, грiшне тiло лишивши лежати.
От i все! Прощавай, моє миле, кохане життя.
Не зайду я нiколи своїми ногами до хати
I на землю нiколи не буде менi вороття.

За життя не нажив ворогiв. Лише друзi
Пiдхопили мене i понесли в останню дорогу
На мою Україну, де заплаче калинонька в лузi
I де тiло востаннє до батькiвського ляже порога.

Все зробили, як слiд. Всюди люди чужi помагали:
Не взяли нi копiйки - за добро вiдплатили добром.
I стрiлою на схiд страшну ношу машина помчала, -
Розступились кордони перед чорним жалобним хрестом.

Ось i Польщi кiнець. Вже за пагорбом ген Україна,
Але митник чомусь невдоволено зморщив чоло:
- Нащо везли сюди? Поховати було, де загинув!..
Тут в паперах помилка. Вертайтесь, щоб вас не було!

Пiв доби простояли. Просили так, нiби за сина,
Що на рiднiй землi хочем друга свого поховать.
- Нi, - сказав офiцер, - це не дуже поважна причина!
...Та, пропущу вже вас, лиш пiвсотнi менi треба дать!

Цей зелений папiр не обпiк йому руки - не вперше.
Лиш душа стрепенулась моя - чим же я согрiшив?
Чим кому не вгодив? Що й коли, може, де не довершив,
Ради чого я вiрив i життя ради чого прожив?..

Як ти держиш, Земля, на собi тих сучасних Iудiв,
Що за пригорщу срiбних навiть матiр свою продадуть?
Де подiлася совiсть, та хоча б спiвчуття ваше, люди!?
То хоч Бога побiйтесь - вам на небi сповна вiддадуть.

Заграй, скрипалю, ще хоч раз,
Всели в душi надiю.
Затихне все навкруг в цей час,
I я дихнуть не смiю.

За домом смуток запече,
Що раптом десь проснувся...
Упала скрипка на плече,
Смичок в руках метнувся...

Що вiн на струнах витворяв! -
Мов серце в грудях, бився,
Шалений вiтер доганяв
I по травi стелився,

I з гiр летiв, мов водоспад,
I дзюркотiв струмочком,
Злiтав до неба i назад
Осiннiм плив листочком.

Та музика була, мов птах,
Що вирвався iз клiтi,
А скрипка плакала в руках,
Смiялась, наче дiти,

Переливався спiв її -
Моє стискалось серце:
Летiло в свiт по всiй Землi
Останнє лiтнє скерцо.

Не летiть так низько, лiтаки,
Не тривожте виснажену душу.
Ось же ви - на вiдстанi руки,
А насправдi вас дiстать не здужу,

Як не здужу долю обмануть,
Все покинути i на сталевих крилах
На Вiтчизну хоч на день "махнуть"
До моїх коханих, рiдних, милих.

Не летiть так швидко, лiтаки.
Навiть птахам з вами не змагатись;
Лиш мої розшарпанi думки
Можуть з вами в чомусь порiвнятись,

Пролетiти стрiмголов мiльйони раз
Незнайомий шлях, але жаданий,
Щоби повертатися щораз,
Розчинятись в довгому чеканнi.

Не летiть так часто, лiтаки,
Не роз’ятрюйте й без вас зболiле серце.
Ви розтали в небi, як хмарки,
А воно щораз додому рветься.

Та я вiрю - все ж настане мить,
Я залишу чужину осточортiлу,
I лiтак за мною прилетить
З жовто-синiм прапором на крилах!
28.10.2002

Земле моя, простяглася вiд Дону до Сяну,
Де та пора, коли в очi тобi я погляну?
Чом не змогла ти своїх обiгрiти синiв,
Чом же тепер не виходиш зi снiв?

В чужинi, в чужинi, в чужинi
за тобою скучаєм,
Хоч, здавалось, немає чому -
ти покинула нас.
Чи пробачим колись, рiдна земле, тобi
ми не знаєм,..
А тепер в чужинi
емiгрантський станцюємо вальс.

Гори й моря нас вiд тебе тепер вiддiляють
I солов’ї пiсню нам в чужинi не спiвають,
Взимку троянда пiд вiкнами буйно цвiте,
А нa душi лиш неспокiй росте.

В чужинi, в чужинi, в чужинi
за тобою скучаєм,
Хоч, здавалось, немає чому -
ти покинула нас.
Чи пробачим колись, рiдна земле, тобi
ми не знаєм,..
А тепер в чужинi
емiгрантський станцюємо вальс.

Земле моя, та невже наших рук вже не треба -
Ми ж вмiєм все, ми пiднiмем тебе аж до неба.
Тiльки заклич - ми, як птахи в гнiздо, прилетим,
Нашу печаль ми розвiєм, як дим.

Колись вiдлуння моїх крокiв
Почує знову древнiй Львiв.
I здасться - не було тих рокiв,
А чужини - i поготiв.

Бульвар Свободи - "стометрiвка".
Палац Потоцьких. Стрийський парк.
Давно забута вже брукiвка
На вулицi Копернiка.

Нестримний Каменяр в гранiтi,
В задумi мовчазний Тарас;
I Полтва, вiд очей закрита,
Неспiшно вiдмiряє час.

Лиш тут вдихну на повнi груди,
Коли пiду в Шевченкiв гай.
…А на зупинку знов прибуде
Старий улюблений трамвай.

Я пiднiмусь на Львiвський Замок,
Де дуб оспiваний стоїть -
Там, де запалюється ранок,
Де прапор рiдний майорить.

Пекельне сонце сушить все довкола
В краю, забутiм Богом i людьми
I, нiби мiражi з-за виднокола,
Спливають днi, де ще маленькi ми.

Згадай i ти, улюблена сестричко,
Як ми по воду йшли до джерела,
Як напувала нас "Жива криничка"
I, дiйсно, та вода жива була.

Втамовувала спрагу перехожим
Мiж соснами на березi рiки.
Блакитнi незабудки на сторожi -
В душi моїй крiзь вiдстань i роки.

А ми вдихали пахощi сосновi,
Втiкала рiчка звивиста вужем.
Спливли з водою зорi свiтанковi
I ми з тобою виросли уже...

Лиш пам’ять, нiби знову насмiялась, -
Щоразу поверта мене туди,
Де мрiї тiльки мрiями зостались,
Як кухоль кришталевої води.

Невже ми так майбутнє уявляли?
Життя, здавалось, усмiхалось нам...
Невже для того сто наук вивчали,
Щоби тепер прислужувать панам?

Здавалось, ми робили все, як треба,
Лиш шкода тих недоспаних ночей!
До кого йти на скаргу? Хоч до неба!
Як научать тепер своїх дiтей?..

Тепер, коли весь свiт перевернувся,
На чорне кажуть - бiле й навпаки;
Коли в iкону долар обернувся,
Коли в бiдi не подадуть руки.

I зими не було,
I, здається, кiнця їй не буде.
Все цвiте, як цвiло
I трава зеленiє повсюди.

Хоч би вдарив мороз
На Йордан, як у рiдному краї, -
Та всю зиму прогноз
Тiльки вище нуля обiцяє.

Тiльки вище нуля,
Тiльки дощ з переходом у зливу.
Вже й не рада земля -
В небо дивиться вiчно сльозливе.

Напилась вже вона
I рiчками струмки поставали.
Та, чия в тiм вина, -
Небо щедро її напувало.

День настане новий -
I в надiї в вiкно заглядаю:
Хмари знов вiтровiй
Iз Атлантики нам поганяє.

Бокал хорошого заморського вина
Я підніму за Незалежність України,
Та не спішитиму, не питиму до дна -
Нехай до Краю моя думка лине.

Ковток за тих, хто волю здобував,
Із різношерстною воюючи чумою,
Й на полі битви голову поклав,
Щоб святкували нині ми в спокою.

Ковток за тих, хто нас чекає там,
За їх терпіння, віру і надію.
Коханим наша вдячність і батькам:
За їх молитвами ми скруту одолієм.

Згадаєм тих, що до керма прийшли,
З чиєї ласки в чужині блукаєм.
За тих, що Край "до ручки" довели...
Ми чергу цю, напевно, пропускаєм.

Старий альбом мені попався в руки:
Поблідли фото, зжовкли сторінки.
Здається, ніби з довгої розлуки
До мене знов прийшли мої батьки.

Веселі очі і щасливі лиця...
Ось я, маленький, в мами на руках.
І знову захотілось притулиться
І посмішку побачить на устах.

А тут - ялинка. Новорічне свято
І хлопчик-зайчик віршики чита...
А далі ще такий чубатий тато
Мою сестричку ніжно пригорта...

А з цих світлин так музика і ллється -
Я в школу йду з букетом в перший клас...
А тут Амур моє "поцілив" серце -
Я закохався, мабуть, перший раз...

Гортаю за сторінкою сторінку
І дихання частішає чомусь.
Змахну з очей непрохану сльозинку
І знов в далекі роки повернусь.

Тут дідусі з бабусями молодші,
Ніж я тепер. Невже це все було?
Як навесні зникає слід пороші,
Пропало все, назавжди перейшло,

Чи одну ще зиму зимувати
У краю далекім і чужім?
Скільки раз лелек ще проводжати
Поглядом тривожним і сумним?

Чом ти відвернулась, Україно,
Від своїх знедолених дітей;
Де ще в світі є така країна,
Щоб твоїх забракло там людей?

Хто тобі таку призначив кару:
Бідувати завжди у раю,
І наругу зносити, і чвари,
Що постійно душу рвуть твою?

Чом, скажи, немов оті лелеки,
Розлетілись діти у світи?
Чом шукають щастя так далеко,
Чом зібрати їх не можеш ти?

Скільки їх ще згине по дорозі
До примарних, нездійсненних мрій
І чия земля поглине сльози
Втрачених, несповнених надій?

Навіщо ж ви отак - ножем по серці
І сіль на рану, що не гоїться й болить,
І в очі жменю найдобірнішого перцю,
І в горло - олова, що піниться й кипить?

Чи ви мене хоч раз колись питали,
Чому дітей полишив і сім'ю
І, чи мене дороги не лякали,
Коли я землю покидав свою?

Чи вам сльоза гаряча виступала,
Коли не мали чим накрити стіл,
А вам все "манну з неба" обіцяли,
Тільки б орав, немов безмовний віл?

Чи вам такою снилась Україна,
Де все в багатстві, всюди - доброта,
Щасливі діти, радісна дружина?..
Проснешся - лиш самотність й пустота!

Ще такої весни не було
За останніх, напевно, сто років,
Щоб повітря дзвеніло, мов скло,
Від найлегших притишених кроків.

Сонце вирвалось щойно з зими
І, здавалось, борги віддавало.
І пекло. Лиш далекі громи
Щось тривожне й лихе віщували.

Придорожнього смак полину
У ранковій росі розчинився,
По сосні, пробудившись від сну,
Ніби сльози, збігала живиця.

Двадцять шостого квітня. Межа,
За якою ми іншими стали.
Не одна безневинна душа
Зникла в місиві полум'я й сталі.

Бушувало страшне джерело,
Ніби ракова в серці пухлина -
Мирний атом наставив жало
І здригнулась від нього Людина.

І принишкли поліські ліси,
Червоніла та сипалась хвоя;
Лиш янтарні іскринки сльози
Між сухою ховались травою.

...Через тисячі весен і зим
Тут янтар може хтось відшукає
І зостане здивований тим,
Що він так незвичайно сіяє.

Не питай, чому не пишу -
Час ковтнув слова потрібні,
Та гризуть коти, чи миші:
Не чужі ж ми - двоюрідні!

Ніби ми не сперечались:
Чорне - чорне, біле - біле...
То чому тоді розстались
І чому забути встигли?

Чом дороги розійшлися,
Чи немає в світі місця,
Щоб колись ми обнялися
В круговерті жовтій листя,

Щоб дитинства час згадати
Безтурботно-золотого
І до дідової хати
Поклонитись до порога?

Так шалено час збігає -
В світ ідуть дорослі діти,
Й смуток серце огортає:
Вже ж бо встигли й посивіти.

Я не можу собі уявити,
Як ми жили в чужому краю
І збирали новини, як крихти,
Про далеку Вітчизну свою.

Як в місцевих "конторах" блукали,
Здобуваючи правди зерно.
Спотикались і тяжко вставали -
Не скотитися б тільки на дно.

Вже з'являлись помалу обнови
І життя ніби краще пішло:
Бракувало лиш щирого слова -
День настав і воно нас знайшло!

Кілька скромних листків чорно-білих
Поспішали в кіосках знайти,
І душа разом з ними летіла
В рідний край, у далекі світи.

Ми шукали не глянець журналів,
Ми шукали родинне тепло.
"Слово" щедро його дарувало
І само разом з нами росло.

Коли з "піддашшя" Лісабона
Впаде на землю сніг червоний,
Тоді на славну Україну
Прийдуть довгочеканні зміни

І обнімуться депутати
Від різних партій кандидати,
Пліч-о-пліч сядуть за столом
І "вдарять пред людьми чолом",

Товкти залишать воду в ступі,
А є ж бо поміж них неглупі...
З колін підніметься країна -
В пориві вільному єдина

Незгоди зможе подолати.
Не йтиме більше брат на брата,
Не буде більше лити бруду,
З очей зірве вкінець полуду,

Щоб ся по світі роздивити,
Згадати: ми козацькі діти
І скільки ж нам іще блукати -
Чи не пора вже будувати

Гніздо, омріяне віками,
Своїми власними руками.
Не сподіватись ні на кого -
Самим свою пройти дорогу!

Над Крутами ворон кружляє,
Родину скликає свою.
Там юний герой помирає,
Убитий в нерівнім бою.

Ішов він за покликом серця,
Любов'ю наповненим вщерть,
Він знав, що назад не вернеться -
Здобуде чи волю, чи смерть.

Він рвався нестримно до бою
За рідну Вкраїну свою
І разом з братами по зброї
Поліг у пекельнім бою.

А матінка вдома заплаче,
Зів'яне в руках її цвіт,
І очі її не побачать
Вже розквіту синових літ.

Не гнівайтесь, мамо, на долю
І, вороне, ти не кружляй.
Загинули хлопці за волю,
За рідний омріяний край.

Перша гроза ще такого далекого літа,
Перша веселка такої чужої весни...
Дощ ще холодний, та сонце з-за обрію світить
І в надвечір'ї концерт розпочнуть цвіркуни.

Це не квітневі пейзажі і навіть не травень:
Пахне незвично весною нерідна земля,
Та не обмануть лютневі ні квіти, ні трави -
Десь ще дрімає під снігом Вітчизна моя.

Я повернуся, напевно, колись повернуся,
Я ще почую коханої радісний сміх,
Але тепер лиш з надією в небо дивлюся
І забуваю, як взимку порипує сніг.

Ще рік і ще... І скільки їх ще буде
На відстані від рідної землі?
І скільки з нас зворотній шлях забуде -
Не всі злетяться в гнізда журавлі.

Когось в дорозі блискавка накриє,
Котрийсь не зможе бурю подолать...
А іншого солодкі зваблять мрії
І крила не подужають літать.

Не всі, напевно, шлях цей подолають,
А ті, що все ж дістануться мети,
Чи батьківське гніздо вони впізнають,
Чи рідних всіх зуміють віднайти?

І чим тоді безпечність оправдати,
Чим тугу нездоланну вгамувать,
Коли назустріч вам не вийде мати,
Коли не зможе батько обійнять?

Коли за недосяжним небокраєм
Опиняться дитинства береги,
Тоді не видаватимуться раєм
Чужих країн протоптані шляхи.

Тож, не чекай останньої хвилини,
Коли вже пізно й спалені мости -
Додому повернись хоч на хвилину,
Одвічну шану в серце допусти.

В мерехтіння свічок, в напівтемряву штучної ночі
Таки зроблю цей крок - я нарешті довідатись хочу,
Скільки можна іти, десь примарне шукаючи щастя
І, чи зможу знайти, чи зустріти його мені вдасться?

Ти, циганко, розкинь на столі королів гонорових -
Хай розкажуть мені про майбутнє, насупивши брови,
Хоч якусь мені дату, можливо, зуміють назвати,
Коли зможу назавжди вернутись до рідної хати.

Ти в уяві моїй розбуди те, що десь пропадає:
Як порипує сніг, як дружина дітей пригортає,
Чи, як мама до столу духмяні наїдки виносить
І жаданих гостей пригощатися тато запросить...

Ворожи мені так, щоб удача мене не лишала,
Щоб дітей моїх горе ніколи в житті не спіткало,
Щоб нарешті мене дочекалась кохана дружина,
Щоби встала з колін, розквітала моя Україна!

Мандруючи краєм, проходячи безліч шляхів,
Збираю палітру мені дорогих кольорів
І знов зачарований, дивлячись в небо, стою,
І в світлі веселки земні кольори впізнаю:

Червоні троянди дарую коханій моїй
І небо червоне віщує мені вітровій;
Вплітаються маки у ниви вагому косу,
І кетяг калини в далеку дорогу несу.

Оранжеві барви відтворює пам'ять моя:
Стояв на Майдані пліч-о-пліч з братами і я.
Той цвіт помаранчу у серце надію вселяв
І спраглих на правду багаттям вночі зігрівав.

...А сонце зійде на світанку, фарбуючи всіх
І знову дитячий довкола лунатиме сміх.
Немов океан, б'ється хвиля в полях золота -
Тож кольором жовтим наш прапор сія незпроста.

...В смарагдових луках збиваю босоніж росу -
Крізь відстань коханій тепло свого серця несу.
Минаю зелені діброви, де спів солов'я,
І радістю щирою повниться пісня моя.

Злітає нестримно вона у прозору блакить,
Де жайвір невидимий, славлячи літо, бринить.
Кришталем застиглим волошки цвітуть у полях -
Тож колір блакитний достойно доповнює стяг!

Світило заходить за схили далеких Карпат
І синіють гори, і сині смереки стоять.
Умиється небо за обрієм в хвилі морській
І пісня затихне, і день відійде на постій.

Насняться мені в фіолет розфарбовані сни,
Як казка бузкова, чи подих магічний весни.
Захоче душа знов кохати, і жити, й творить -
Як можна цю землю батьківську мені не любить?..

Вчорашній шик розхристаних садів
Безбожно мокне нині під ногами.
Холодний вітер в пустках димарів
Заводить лиш йому відомі гами.

Виблискує бруківка в світлі фар
І дощ змиває літні акварелі.
В квартирах теплих затишку нектар
Смакують люди ситі і веселі.

...Закутавшись в свою фортецю - плащ,
Бреду кудись у безкінеччя вулиць:
Не плач за літом, осене, не плач
Твої ще дні прекрасні не минулись.

Ще вийде сонце, вмиване дощем
І ще цвістимуть запізнілі квіти.
Відчую я такий солодкий щем
За пізнім вальсом "бабиного літа".

А поки-що віддам себе дощу,
Лице відкрию, піднесу до неба
І смуток свій на волю відпущу -
Мені він зараз зовсім без потреби,

Давно вже виросли дерева,
Які з тобою ми садили.
Не згадуй, мабуть, що не треба,
Як палко ми тоді любили.

Тобі хтось інший квіти носить,
І я тебе не пригортаю.
Не плачу я - заплачуть роси
Серед квітучого розмаю.

Немає тих дітей! Немає.
Лелечі гнізда спорожніли...
Лиш серце інколи згадає,
Як ми закохані ходили.

Кохання перше - сни солодкі.
Кохання перше незабутнє.
Згадаєм інколи сьогодні,
Яким ми бачили майбутнє.

Більша лисина, менше зубів
І на носі сидять окуляри.
Іній срібло на скронях лишив -
Я далеко не той вже школярик.

Тридцять років - подумати жах -
Промайнули, як грози липневі.
Лише зрідка в примарливих снах
Пригадаються мрії рожеві.

Нас життя розкидало, на жаль,
За порогами рідної школи.
Скільки б ми не вдивлялися в даль,
Не зійдемося разом ніколи.

Хтось поїхав в далекі краї,
А когось вже між нами немає...
Однокласники, друзі мої,
Кожен ниву свою пожинає.

Не шкодує нікого життя
Та не личить тепер сумувати -
Тридцять років пішли в небуття:
Дай нам, Боже, нових дочекати.

Тієї осені чомусь цвіли сади.
Чи спати не хотіли,
                           чи тепло
Зігріло їх?
                 Здавалося біди
Ніщо не віщувало.
                          Перейшло.

І лиш весна зненацька козирі відкрила.
Зривався голос твій.
                           Валився світ,
Кохання нашого обламуючи крила.
...А в підсвідомості спливав осінній цвіт.

Йдучи якось містом, зустрів я жахливу картину:
Дітиська ганяли ногами зчерствілу хлібину.
І зойкнуло серце, і день став темніше від ночі,
І рік тридцять третій одразу повстав перед очі,

Де круками чорними смерть невблаганна літала,
Де в дикому голоді нація горда згасала.
Не був я, на щастя, у тому страшному горнилі,
А бачу, немов це зі мною все трапилось нині:

...Жнива в тому році проходили тяжко, з дощами,
Та все позбирали - старалися днями й ночами.
Вже повна комора, та йде рознарядка з району:
- На станцію звозити збіжжя хутчіш до перону!

І що тут подієш - порипують зтиха підводи,
І - зась до мішка: це зерно "трудовому народу".
Не видно крізь сльози. Над фірами прапор червоний.
Прибули... О, жах! - проростає зерно під вагоном!

Зібрати б його, просушити швиденько... Та де там...
- Геть! Всі за ворота! - Вже колють у спину багнети.
...А вдома сім'я не діждеться повернення тата -
Подався синок по стерні колосочки збирати.

Йому вже за десять. Він старший. Він всіх нагодує.
Як загнаний заєць безсило хлопчина рачкує.
Вже три колосочки знайшов! Ще би трішки - й до мами.
...Не бачив, як "гицлі" злетілися враз з нагаями.

Голівонька впала, де жито буяло зелене
За три колосочки!
                          ...Там люди посадять три клени.
І виростуть ті, і над полем похилиться віття,
І поруч хто йтиме, згадає часи лихоліття.

Хитросплетіннями римованих рядків
Нудьгу я намагаюсь подолати.
Хоча б в словах розважитись хотів -
Віршами це не можу називати.

Складаю ні для кого - для душі:
Настане мить - і думка полетіла...
І цей політ переросте в... вірші,
Що Муза зтиха нашептать зуміла.

І мрія піднесеться до небес,
І Шлях Чумацький ляже по-під ноги,
І Світ мені відкриється увесь,
І - геть табу, і - геть перестороги!

                          "Приходь на похорон кохання,
                          В гроб жовті квіти поклади.
                          З тим попрощаємось востаннє,
                          Що відболіло назавжди."
                                  ("Похорон кохання". Вол.Чорнописький)

Ти, брате, так картинно поховав
Останки перетлілого кохання!
Ти цвітом жовтим землю посипав,
Йдучи на церемонію прощання.

Ти добрі вслід йому казав слова
Й дружина заперечити не сміла.
А вже чия була гаряча голова -
Тепер яке кому до того діло...

А я, як можу, роздуваю жар,
Можливо й підупалого, багаття,
Бо хочу пити з любих губ нектар
І щем солодкий хочу відчувать я.

Звичайно, гарних міст на світі досить
І кожне з них свій колорит несе,
Та серцю не накажеш, серце просить,
Бо рідний край найкращий над усе:

Я в Коростень з мандрівок повертаюсь
І не стараюсь стримувати сліз,
Тут знов мене, як звично, зустрічають
Вокзал, або Чолівський переїзд.

Ступлю на землю батьківську предвічну,
Вдихну на повні груди дух віків,
На мить забуду метушню столичну
В тіні розлогих сосен і дубів.

Неспішним кроком місто я обходжу:
Знайомих вулиць змінюється вид;
І вже так часто я з трудом знаходжу
Дитинства незабутній краєвид.

Давно дерева виросли без мене
І фабрики розмірено гудуть...
А от облич знайомих щораз менше
Серед людей, які назустріч йдуть.

Перед очами Бровар і Пашини,
Черьомушки за роки "підросли"...
Грушевського (чи Леніна) машини
Товчуть, як і за Кірова товкли...

На Ковельському Парку - електрички,
На Київській цвіте новий масив...
Житомирська нагадує про вічне
І спокій зберігає праотців...

Моє ти місто! Ти біди зазнало,
Та дух древлянський не дано зломить!
Тож вірю - пильний погляд князя Мала
Тепер тебе навіки захистить!

Похмурих днів зібралась череда,
Обличчя вітер невгамовний коле,
Спливає гарний настрій, як вода
І сірість все заповнює довкола.

І вже не тішить одинокий спів
Якоїсь чудернацької пташини.
Набридло все - не вистачає слів,
Не дочекаюсь сонячної днини.

Тож, чим душевні сили підживить,
Наснагу звідки брати і натхнення?
Коханням... Так нема кого любить
І радості нема від сьогодення.

Це не зима ввірвалася у літо,
Це не гроза з безхмарних височин...
Це зради ніж мені у серце вбито
І я стою між натовпом - один.

Скажи, чого тобі не вистачало?
Скажи, чому?.. Та краще - промовчи.
Ще вчора сонце для обох вставало,
А нині - морок вдень, як уночі.

Ти, просто так, мене штовхаєш в прірву,
Ногами топчеш світлі почуття;
І я не знаю, як із серця вирву
Частинку віри, часточку життя...

Не намагайся пояснити, не забирай у мене часу -
Хай не зривається твій голос, нехай не схлипує дарма:
Тебе не зможе зрозуміти кусок холодної пластмаси.
Не телефонна це розмова - душі у слухавки нема.

Чомусь я вірив безоглядно - так лиш безумці, мабуть, вірять -
Коли ішов у світ широкий, щоб повернутись назавжди.
Та відшуміли літні бурі і закрутив розлуки вітер -
Я йшов, можливо, дуже довго у край, де залишилась ти...

Де дністрова хвиля набирає сили,
Де смереки ген збігають з гір,
Там, де ми зустрілись, там, де полюбили,
Вічно молодий стоїть Самбір.
Яблуневий цвіт весною тішить очі.
В'є гніздо лелека на стовпі...
Зорепадом виграють серпневі ночі -
Це вітання шлють вони тобі.

Самборе, ти пісня колискова
І початок всіх моїх доріг.
Де б не був - я повертаюсь знову
На гостинний батьківський поріг.

Ти завжди зустрінеш, полікуєш душу
І на серці вмить розтане лід.
А, коли у мандри вирушати мушу,
Ти благословиш біля воріт.
І мені в розлуці знову сниться Самбір:
Площі, перехрестя і мости,
Світанкова тиша, велелюддя гамір...
Я старію - молодієш ти.

Вже звик давно. Нічого не дивує:
Ні зелень трав, ні квіти щозими.
Коли в Вітчизні десь мороз лютує,
Веселка тут стає навперейми.

Гаї оливкові ще в січні зацвітають,
Заморська “нешпра” з осені цвіте,
Цвітуть лимони, що зими не знають:
Їм все одно, яка порa прийде.

Та в цім чужім тропічнім різноцвітті,
Як емігрантка з глибини століть,
Ніби в молитві, знісши чорне віття,
Старенька липа у журбі стоїть.

Позбувшися убрання золотого,
Наша землячка молиться за нас,
Очікуючи духу весняного,
Щоб сповістить – її приходить час.

Дощі, дощі, дощі – не вийти з хати.
Дощі ідуть – не сподівайся снігу,
І не старайся – не почуєш сміху,
Коли дітей везуть з гори санчата.

Якось нежданно промайнула осінь.
Уже Михайло, на коні – говорять…
Лиш не підкине снігу нам за гори –
Та в травах пишних ми про це й не просим.

Дихне Атлантика і хмари небо вкриють,
Лиш інколи слабе осіннє сонце
Проб’є собі між хмарами віконце
І веселковий міст очам відкриє.

Той дощ люблю, де в сонячній купелі
Своє мереживо краплинки виплітають
І непомітно на лугах зникають,
Зродивши запах, що п’янить без хмелю.

Це ще не зовсім забуття –
Себе надією я тішу,
Що день прийде – вони напишуть,
Повеселішає життя…

Невже для того вас ростив,
Мої кохані, любі діти,
Щоб серце мусило боліти:
Що недовчив, що пропустив?!

Що в ваші душі недовклав,
Чому так скоро зачерствіли,
Чому вантаж брудного пилу
На них негадано упав?

Коли і з чого та стіна
Так швидко виросла між нами?
Невже ж бо власними руками
Її я звів? Що за ціна

- Дивись, дивись! Годинник той самий!
- І стела та ж!
          - А назва помінялась...
- І сходи ті ж, і той фасад старий -
А скільки років, Боже мій, промчалось!..

На "парапет" ведуть дороги всі -
У корпус "А" зі спогадами линем.
Спізнився хтось, виходить із таксі
І на очах застигли сліз перлини.

За чверть століття буревій нас розкидав -
Попутний вітер іншим дме у очі.
Наш КТІХП окріп і вже УНУХТом став,
Та пам'ятаєм ми безсонні ночі.

І рідну кафедру, і рідний корпус "В" -
Та ще б нам все оце не пам'ятати.
І сесій шквал: хтось - скаче, хтось - реве!
...Ми будні пам'ятаємо і свята.

Каштанів вічних київських пора,
І Володимирська, і площа Льва Толстого,
І поруч безтурботна дітвора.
...А сльoзи наші - що ж бо їм до того.

Ми звідусіль приїхали сюди,
Ми йшли так довго до цієї миті!
Цей день - ковток джерельної води;
І лиця, ніби росами умиті.

Хай заздрять ті, що йшли, та не дійшли -
Душею юні сядемо за парти.
Ми в цих аудиторіях жили:
І сльози тут були, й, звичайно, жарти.

Та є одне, чого не вистача,
Що кожному бракує, безумовно, -
Що Alma Mater всіх не зустріча...
Немає всіх - лиш туга невимовна.

А, пом'янувши тих, хто відійшов,
Святих попросим, щоб за них молились!
...Живим - живе, і час вперед пішов.
Сьогодні день, щоб ми повеселились.

Сумують на столі засохлі квіти:
Навіщо ти мені приносиш їх?
Не зможу я ніколи полюбити
Й не вірю в щирість почуттів твоїх.

Проходять дні, злетіло їх чимало,
Не дорікай зневагою мені,
Згадай, нічого я не обіцяла -
Тобі це все примарилось в-ві сні.

Ти не примушуй квіти засихати -
Чию вони спокутують вину?
Не можу я, напевне, покохати -
Вже вірвано в душі моїй струну...

Валізи вже чекають при порозі...
За день, за два зустріну всю рідню.
Та сліз чомусь я стримати не в змозі -
Цей край я, виявляється, люблю...

Питається - чому? Чужі терени
І мова тут, і звичаї - чужі.
Та дихання частішає у мене
На цій простій, здавалося, межі.

Розгублено відлічую хвилини,
Думки, мов вітром, зплутані мої:
Що стримує за крок від України,
Де льон цвіте й співають солов'ї.

І де мене чекають лиш кохані,
Та аж ніяк - покращення життя,
Де думатиму зранку до смеркання
Про край, в який немає вороття...

І, все-таки, плекатиму надію,
Що день прийде - повернуся сюди.
Хоч наперед загадувать не смію,
Та право маю мріяти завжди.

Ти так колись любила осінь
Й холодну музику дощів...
Я ж ніс тепло й ранкові роси,
Й тебе, таку, як є, любив.

Травневим цвітом в рідному краю
Цвіли ви, земляки мої і друзі,
За пісню були вдячні солов'ю,
А за красу - калиноньці у лузі.

Ви тішилися сонцю і зіркам
Та діточок в колисочках плекали,
І в сні страшному не здавалось вам,
Що десь лихі вже сили чатували.

Та негараздів враз зірвався шквал -
І пелюстки по світі розлетілись.
З корінням вітер часто виривав
Із саду пагони, що ще й не вкорінились.

...А в рідному краю вже пустота,
Вже діточки гукають маму-тата...
На чужині коріння пророста;
І лиш за обрій виглядає мати.

Та, як би добре на землі чужій
Не вéлося, вона чужою буде,
А замість саду - дикий сухостій
І вороння зловісно кряче всюди...

Не кожен зможе вгамувать печаль,
Щоб досягнути бажаної мрії
І жовтим листом облетять, на жаль,
Останні рештки згаслої надії.

З тяжкою душею відправила мати дитину
В далекі краї, де забракне їй ласки й тепла.
В далекі краї заробить на життя копійчину,
А в серці тривога підступна змією лягла...

Вже Сонце не раз над Землею свій шлях описало.
Від сина листи йдуть: - Робота моя неважка...
Та чула душа її й серце з грудей вилітало:
Нещирі слова, неправдива у сина рука.

...У світ подалася - хотіла сама запитати,
У очі поглянути, біль назавжди втамувать.
А син: - О нещастя! - подібним зробився пірату:
Рука піднялася таких же, як сам, оббирать.

І зойкнуло серце: - Для чого тебе народила?
Чого недовклала у душу дитячу твою?
Погана я мати! - вервечку в руках теребила, -
Чи здужу я, Боже, спокуту відбути свою?..

Заплакані очі підносяться вкотре до Неба:
- Чи сльози й страждання відмолю чужих матерів?
Я душу віддам Тобі, Боже, коли цього треба,
Лиш тільки б мій син материнську печаль зрозумів.

                          Пам'яті Лариси Нагорної.
                          "Господь забирає до себе кращих
                           щоб поселити їх там, де немає скорботи."

Ну, як же так?! Повірити не в змозі...
Навіщо ти покинула цей світ?

... Ти зараз увійдеш. Ти десь в дорозі:
Хто може пташки стримати політ?

Ти посміхнешся донечкам та сину
І добре слово скаже чоловік...
З плечей опустиш стомлено хустину.
Торкнеться сон твоїх важких повік.

А завтра знову день новий засяє -
Ти світ мінятимеш лиш порухом руки...
Та, все це - мрії. Туга розриває
Зболілу душу й серце на шматки:

Ох, як я хотів би хоч раз опинитись в Італії,
Де мама моя вже не рік і не десять живе.
Я знаю напевне - не ніжився б я попід пальмами,
Лиш їй би сказав те, що душу на клаптики рве.

Не йшов би оглядати я Колізею красоти
І перед античними богами я б не стояв...
Я б лиш розповів, як чекали ми тата з роботи,
А він до зарплати в журбі копійки рахував.

Як з пенсії бабця льодяники нам купувала,
У школі на зборах завжди замість мами була,
А на ніч історія, схожа на казку, звучала,
Про день той щасливий, коли наша мама прийшла...

Спитав би я маму, чи серце її не боліло,
Коли ми по вулиці вештались в спеку і в сніг;
Коли її діти без догляду тяжко хворіли,
А люди чужі піклувались, не чуючи ніг.

...В Італії тепло! Там квіти, там море і свято,
Там десь в ресторані проплаче гітара всю ніч.
- Та чим же той дядько був кращим від нашого тата? -
Хтось, може, роз'яснить таку нескладну ніби річ?..

Знову осінь заплакала дощиком.
Ластівчúне гніздо спорожніло.
Виглядають грибочки із кошика.
Землю золотом листя покрило.

Блисне сонце де-інде між хмарками -
Пізнім яблукам тихий цілунок.
Нагадає морозними ранками,
Що зима вже збира обладунок.

Пахне поле духмяними травами.
Десь гуде ще бджола запізніла.
Літні дні з грозовими загравами
З чорногузами вдаль відлетіли.

Квітники знов спалахують айстрами
І чекають на сніг хризантеми.
Гамір врешті вщухає над класами -
Вчитель знов оголошує теми.

… Він лежав непорушно, а поруч проходили люди,
І його не цікавив, здавалось, довколишній світ.
Чи він думав колись, що по світі тинятися буде
І, що юність змарнує, загубить у розцвіті літ?

А було ж, як у всіх: і родина порядна, і школа,
І кохану свою ніс щасливий у ЗАГС на руках.
Не синиця в руках – журавель, щонайменше, відколи
Двійко діточок щиро всміхались йому в пелюшках.

Та ідилії цій не судилось тривати довіку:
Чорна смуга зайшла – не його в тому була вина.
Безгрошів’я заїло. І вже виряджа чоловіка
У далекі краї ще кохана і вірна жона.

Голова працювала і спокою руки не знали,
Він хапався за все, тільки б вдома нестач не було.
До копійки копійку складав. Стрімко роки минали:
Час настав і йому повернутись у рідне село.

…Але, де ж його Горлиця? Чом не щебечуть пташата?
Впали з рук подарунки, а грім гуркотав і без хмар…
- Полетіла за іншим! – крізь сльози призналася мати,
А йому, ніби в спину кинджала смертельний удар.

У шаленому танці земля попливла з-попід ніг,
Закричала душа і зірвалась у прірву страшну.
Він спіткнувся лиш раз… Та піднятися більше не зміг.
Батьківщину покинув, подався назад в чужину.

"Та, кому ти потрібен?" - шептала довкола трава.
"Ти – ніхто!" - насміхались розкішні троянди в саду.
І все нижче додолу схилялась його голова,
Й чорні круки безжально йому накликали біду.

Він позбувся усього, в тумані його майбуття.
Він безмовно волає, в часи просвітління, до Бога.
Не судіть його, люди, - його засудило життя.
Поможіть, якщо можете, кинути хибну дорогу.

Я заблукав у яблуневому саду,
І не хотілось виходу шукати.
На щастя може, може на біду
І плакати хотілось, і співати…

В саду тім дивнім не було кінця.
Він швидше ріс, ніж я ішов по ньому
І, кожного торкнувшись пагінця,
Посвячувався я чомусь новому.

Той сад з одного боку буйно цвів –
Із пуп’янків з’являлись пишні квіти,
А з іншого він повен був плодів –
Насичувались тим дорослі й діти.

Там аромат божественний стояв
Достиглих яблук й молодого цвіту
І бджіл звабливо в гості закликав –
У тім саду буяло вічне літо.

На чорних струнах спорожнілих віт
Печально вигравав осінній вітер,
А сад ще пам’ятав весняний цвіт
І безтурботність сонячного літа,

А сад ще пам’ятав биття сердець
Між кронами смарагдового дива,
Що мандрували разом навпростець
Крізь білих пелюсток духмяну зливу.

Їх щиро тішив яблуневий сад,
Бджолиний гул вплітаючи в розмову.
…В очах сіяв серпневий зорепад,
А на устах – святий нектар любови.

Любистком пахли коси на плечах.
У вирій відлітали дикі гуси.
Відбилось небо у Її очах,
Коли Вона зірвала Плід Спокуси…

Здавалось, всі оркестри на Землі
Симфонію Її коханню грали;
Та десь зима вже готувала лід –
Йому до серця підлості кристали.

Ще сад не скинув шати золоті,
Не знав ще срібла бабиного літа,
Як Він розтанув у Її житті,
Лишивши серце гинути розбите.

Донині світ був мороком для мене –
Світило сонце, тільки не мені.
Блакитне небо й житечко зелене
Ніяк мої не прикрашали дні.

Я був сліпцем з відкритими очима,
Вперед ішов без певної мети.
Самотність, як тягар поза плечима,
Я ніс від пустоти до пустоти.

Над прірвою стояв не раз, не двічі,
Кохав не тих і довіряв не тим,
Аж поки Ти не зазирнула в вічі,
А серце стало знову молодим.

Розтанув лід холодної зневіри,
Кохання сад серед зими зацвів
І звук забутий чарівної Ліри
Повів нас в дивовижу почуттів.

Вітаю вас, політики й поети,
Хто нам пророчить диво-майбуття,
Хто впевнений, що знає всі секрети
Та ллє з трибун «водичку» без пуття;

Кому – аж піна з уст: «Верніться, люди!
Ми рук чекаєм ваших і мізкІв.
Позбудьтесь буржуазної облуди!
Згадайте про Вітчизну, про батьків…»

Поетам – що: з них взятки нікудишні –
Роз’ятрять душу й нишком – у кущі…
Політику ж пізнати би не лишнє
Севільську спеку й лондонські дощі,

Коли в очах – пісок, в руках – лопата,
А за плечима – пильний наглядач.
Коли щоночі в снах – далека хата,
А раз на тиждень в «трубці» - тихий плач…

Просити нас і кликати не треба –
Ми світ за очі йшли не з гараздів.
І ми ще пам’ятаєм рідне небо,
Що проводжа за обрій журавлів.

Ще не забули цвіт волошок в полі.
…Хрущі і вишні, й солов’ї в гаю.
Та нам з голів не витравити болю,
Як з дому йшли, лишаючи сім’ю.

Ішли в надії повернутись скоро,
Лише б «за хвіст зловити журавля»…
Ніхто не сподівався, як суворо
Нас «кине» рідна матінка-земля.

Чи ви ж не обіцяли нам, панове,
Мільйони місць і радісне життя?
І вірили, вертались безголові,
Щоб канути назавше в небуття

У прірву, де за все - свої розцінки,
Не маєш грошей – згинь і пропади,
Де дійсність припирає враз до стінки:
Задурно не нап’єшся і води.

І ви, шановні! Ви, що там при владі,
(Це вже давно нікому не секрет)
Не нам ви – грошенятам нашим раді,
Бо ми для ВАС наповнюєм бюджет.

Кошторис ниций рідної країни,
Яка могла б давно піднестись ввись,
Якби її не прирекли в руїни
Ті, що ґвалтують: «Друже, повернись!»

…Багато слів, думок також немало,
Та ми не прагнем з золота вінця.
Ми витримаєм, раз нам перепало,
Цю ношу перенести до кінця.

Край села на околиці свище розхристаний вітер -
Він колючі сніжинки за комір кида подорожнім,
Нахиляє додолу старезного явора віти
І ламає нещадно колосся, від літа порожнє.

Лиш поскрипує явір – він досить пожив у цім вирі,
Під розлогою кроною бачив добро й лихоліття.
Сотню раз понад ним журавлі пролітали у вирій
І не менше – скидав він пожовклі на землю суцвіття.

…А цієї весни розцвіла білим цвітом черешня.
Він побачив її ген за хатою в чистім пориві
І забулось минуле – він вірити став у прийдешнє,
І в порепанім серці забилися соки грайливі.

А тендітна черешня йому посилала вітання,
Переймалася тим, що не може прилинути птахом.
Молодій, їй хотілося шалу палкого кохання,
Його мудрість пізнати під спільно збудованим дахом.

Він би радий до неї! Та, як? Вже прижився на місці,
Вже несила йому щось міняти в житті кардинально.
Хоч би що він робив – обпадає непрохано листя.
…І її пелюстки вкриють землю сльозами печально.

В молоці ранкового туману
Заховався цілий білий світ.
Зникли в ньому сосни-ветерани,
Що своїх не пам’ятають літ.

Він поглинув пальми і троянди –
Ось такий всеїдний: вір – не вір…
Він рибальські проковтнув шаланди,
Взявся до малих, а все ж бо, гір.

Стрѝбають йому машини в пащу
І його не стримує гастрит…
Скільки ж може він їх з’їсти натще?
Невгамовний в нього апетит!

На морозі обпалені лиця,
На руках – мозолі від лопати:
Відпочинок їм навіть не сниться –
Завтра йтимуть сюди ДЕПУТАТИ!

Сніг злітає салютами вгору –
Геть подалі, набік з тротуару.
В цю холодну засніжену пору
Так далекі вони від «піару».

Їм не милий вже день, що зайнявся,
Все це панство на шпильках точЕних…
За квартиру в старій комуналці
Мусять нести покуту шалену.

Встати вдосвіта, впасти за північ
І – кидати, кидати, кидати…
Чом циклон не відступить за Гринвіч,
Щоб ці люди зуміли поспати?

Чом зима так безжально лютує,
Чом ділянки їм в центрі припали?

Ти заходиш без стуку у серце моє –
Геть формальності й перестороги.
Не питаєш, чи, може, у ньому хтось є
І чи я не втомився з дороги.

На поличку закинеш з порога свій жаль,
Ніби зайві в теплі рукавички,
А я спробую знов вгамувати печаль
І твої передбачити звички.

Чаю теплого з медом зладнаю тобі,
Співчуття підмішаю і ласку…
Дров підкину сухих, розпалю я камін,
І про щастя шептатиму казку.

Немає вічного нічого:
Із часом зноситься взуття;
Наперекір пересторогам
Колись закінчиться життя;
Через віки й тисячоліття
Засяє і впаде зоря;
Минеться мир, війни страхіття;
Повільно висохнуть моря;
Пустеля десь ліси поглине;
Розтане споконвічний лід –
Віки спливають, мов години,
Посеред радощів і бід…

Олá, сеньйор! Бейжіню. Парабеньш -
Майш ума веж шегаште нешта каза.
Теньш сорти, о керіду. Межму теньш… ¹)
Ходи хутчій до ліжка вже, заразо!

Котрий ти вже в цю тиху літню ніч
У пошуках кохання чи розваги?
Між сотень повних хтивості облич
Й твоє не випромінює поваги.

А я - не лялька. Я - жива душа.
Я мріяла в житті про перемоги.
Кохалася в поетах і віршах
І не зважала на перестороги.

Та, сталось те, що сталось. Час пішов
І об життя мої розбились мрії.
А я так хочу вирватись з оков
І полишити хліб гіркий повії.

Я зорі хочу бачити в очах,
І поруч просинатися з коханим,
І сміх дитячий… І забути страх
Перед майбутнім сірим і незнаним.

А зранку просто розливати чай
В сімейнім колі так була б я рада…
- Ну, що, сеньйор, натішився? Вставай!
І - боа нойти. Чао. Убрігада… ²)
12.03.10

------------
¹)
Olá, senhor. Beijinho. Parabéns -
Mais uma vez chegaste nesta casa.
Tens sorte, o querido. Mesmo tens ... (порт.)

Привіт, пане. Цілую. Поздоровляю -
Ти знову в цьому домі.
Тобі щастить,любий. Дійсно щастить…

²)
Boa noite. Chao. Obrigada... (порт.)

Читаєш ти тобі не писані вірші –
Десь на полях замітку лишиш час від часу.
Ти вирок свій їм присудити не спіши –
Папір все стерпить, хоч до кошика відразу.

Ти роздивись за білим аркушем печаль,
Незмірну тугу, а не рими дієслівні,
Наважся раз,бодай, полинути у даль,
Де на світанку будять всіх звичайні півні…

Де мати стомлено у вікна загляда,
Чи зо світів бува не йдуть до хати дітки…
Де пахнуть руки молоком і, де вода
Найкраща в світі й зводить зуби навіть влітку…

Не примушуй мене говорити неправду,
Не примушуй очам «замітати» підлогу.
Я кохав лиш тебе. Лиш одну тебе справді,
Та мені розсікла чорна кішка дорогу.

Не питай - навіть слів твоїх я не достойний.
Щось в мені обірвалось, штовхнуло на зраду.
Моє серце на клапті порвалося щойно,
Роки, спільно прожиті, зостались позаду...

Відступили в пітьму перемоги й невдачі,
Щем квітневих ночей, зорепади серпневі,
І в очах твоїх щастя я вже не побачу –
З ніжно-сірих вони стануть темно-сталеві.

Ти ж мені обіцяла дочекатись з дороги…
З тою вірою жив я, поміж терня йдучи.
Не зважав я на інших і на їх застороги,
Йшов уперто до зірки, що світила вночі.

Я ж бо знав: то зоріла не далека планета,
Що в світах загубилась між мільйонів зірок –
Там лунала молитва, завжди тиха й відверта,
Не згасала лампадка, сумував образок.

Ти чекала так щиро, як ніхто не чекає.
Ти щоранку ходила до хреста край села.
Ти одна пам’ятала в день лихий і в розмаю
Про дитину, що в світі не пізнала тепла.

А судді хто? – питання вічне
І марно в нім шукати суть.
Суди, районні чи столичні,
Лиш сильних світу бережуть.

Там правосуддя вже безсиле,
Де біль чужого не болить…
Достатньо потиснути вміло
В потрібне місце в слушну мить

Ти у попелі сірому, в грудах сирої землі
Віднайшла діамант, що сіяв так невинно і щиро,
І здалося тобі: знову сонце з’явилось в імлі,
День настав, щоб ти вирвалась з буднів життєвого виру.

Ти його шанувала, від «чорних» очей берегла,
Ти сприймала його, ніби рідну до болю людину.
І, холодний, він ніс тобі краплю жадану тепла
Й недосяжну надію, й підтримку в недобру годину.

Не просто живеться між круками білій вороні
І часто за правду приходиться їй потерпати,
На нерозуміння впиратися і заборони,
А жити ж бо хочеться, хочеться навіть літати.

Як тут не крути, ми живемо в шаленому світі,
Він нас випробовує, в рабські впрягаючи лямки;
Оточує інколи золотом пишної кліті;
Руйнує нам долі і зводить повітряні замки.

…

Придбаю колодку собі з надміцного металу,
Щоб не відчинив її жоден з відомих злодíїв,
І душу закрию, щоб більше вона не літала
Туди, де безсовісно нищать останні надії.

Закину ключі до найглибшого я океану.
Він поруч, до речі, далеко шукати не мушу.
Тобі їх не треба. А час заживлятиме рани,
Твоїми руками бездумно знівечену душу.

Кохання розтало зі снігом останнім у лісі,
А віру мою ти втоптала цинічно в болото:
Ти вибрала шлях свій – тепер вже не плач, не молися,
Бо вірність для мене дорожча за срібло і злото.

В полоні вишуканих рим
Нерідко ми втрачаєм суть
І, зневажаючи простим,
Несем словесну «каламуть».

Із тисяч… Ні, мільйонів слів
Шукаєм риму до «любов»,
Впритул… до втрати почуттів,
Що є основою основ.

Вряди-годи мудрéний зміст
У хащі читача веде
І всі труди «коту під хвіст»
Летять, буває де-не-де.

Поміж епітетів складних
І недомовок між рядків
Блукають тисячі простих
Потенціальних читачів.

Несила їм сягнуть вершин:
Їх коник ниций – не Пегас.
У кожного з них свій «аршин» -
Ось ним вони й оцінять нас.

Давно було… За прастарих часів…
А може й не було, та кажуть люди:
Жив чолов’яга і свій Хрест носив,
Як всі ми носим, зрештою, повсюди.

Йому дісталась доля непроста:
Не квітом – терням встелена дорога,
Тож він змінити вирішив Хреста,
Та й з тим подався до самого Бога.

Навдивовижу щедрим був Отець,
Питань не задавав і не сварився,
Мов добрий пастор до своїх овець…
Лишень махнув – і склеп святий відкрився.

І чоловік з подякою в очах
Пішов шукати щастя між Хрестами.
- О! Цей ще гірший – навіває страх,
А той важкий, немов базальту камінь.

Цей – симпатичний, але замалий, -
Я більшого у цім житті вартую.
Той в плечі тисне – дуже незручний…
Так можна й рік шукати «в холостую»!

Із кутиків ледь-ледь рожевих губ
Стікав чомусь гарячий шоколад…
Той день у пам’яті стоїть, як древній зруб:
За ним – все шкереберть і невпопад.

Той шоколад гірчить і дотепер.
…І з інших уст не підсолодить мед
Ту гіркоту, що з пам’яті не стер,
Немов уроки передвічних Вед.

На штучному острові штучні вирощують фрукти –
В них сонце не грає і смак в них практично відсутній…
Позаду дитинство, де дух полуниці забутий
Й попереду жевріє десь загадкове майбутнє.

На штучному ґрунті – нев’янучі тижнями квіти,
Що може прикрасять круті силіконові форми;
І вже не дивують в пробірці клоновані діти,
Фальшивим стає все довкола без міри і норми.

Я вільний від думок і почуттів,
Від всього вільний! Навіть сам від себе.
Я стільки років цього так хотів:
Злетіти поміж хмарами у небо!

Піднятися над прірвою гріха,
Забути раз і назавжди спокуси,
І щоб душа, до доброти глуха,
Прозріла… Бо колись прозріти мусить.

Солов’їна… Калинова… І оспівана, й забута!
Знов взялись за тебе, мово. Знову: «Бути, чи не бути…»
Не вдавалось яничарам порубати ятаганом –
Твоє слово, ніби чари, все загоювало рани, -

То сучасні бузувіри без гармат і кулеметів
Нищать мову, нищать віру, «підсікаючи» на злеті!
Приставляючи параграф темних варварських законів,
Ніби дуло пістолета – чорним отвором до скроні.

То чому ж вам ще не йметься, тісно чом у власній хаті?
Ніби вільні вже, здається… Навіть інколи – багаті.
Рот ніхто не закриває: коли знаєш - Speak in English,
Mów po polsku, як бажаєш; вибирай: іврит чи ідиш.

Послугуйся діалектом, говори хоч на латині –
Тільки мусиш мову знати ту, в якій живеш країні!
Та й не знаю я країни, де б проводились дебати,
Як би мову свою рідну на чужинську проміняти.

                       Прадідові моєму Мовчанюку Павлові Миколовому,
                       заможному господареві (Соловки - 1933; Сибір - 1937 )

Вони ідуть переді мною.
Ідуть.
          Ідуть.
                   Ідуть.
                             Ідуть.
Ідуть колоною й юрбою
Ті роки, сповнені журбою,
Яких довіку не забуть.

Яких, на щастя, я не знаю,
Та я – потомок тих часів,
В яких із сталінського «раю»
Оскалом хижим визирає
Комуни гаспидський засів.

Ідуть мої брати і сестри
З, пробитим кулею, чолом
За правду, що між люди несли,
Скатовані, але воскреслі,
З важким, та праведним хрестом.

Ідуть під дзвін церков розбитих
В німій печалі матері,
А на руках - попухлі діти –
Невинні мученики світу
На більшовицькім «вівтарі».

Ідуть у супроводі псів
За ніч посивілі батьки,
Хто у колгосп не захотів
Віддати труд своїх дідів,
В Сибір ідуть, на Соловки…

Трамбує їх НКВД :
За ешелоном – ешелон,
Під гаслом - «Партія веде!»
…Та більшість смерть свою знайде
На радість прихвоснів-знайдон.

Іде голодний тридцять третій,
Червона шириться чума,
І люди, владою обдерті,
Ідуть.
          Ідуть назустріч смерті
Й, здається, їм кінця нема.

Поділися радістю зі мною –
Розкажи про тихі світлі дні,
І тоді, зігрітому любов’ю,
Усміхнеться сонце і мені.

Розкажи про ніжний шепіт вітру,
Що над ранком косу розпліта,
І твої слова, немов субтитри,
Фільм прикрасять про мої літа.

Розкажи про літо і про осінь;
Як іскриться на морозі сніг,
І про те, що все в житті збулося,
Щоб і я потішитися міг.

Нарешті ми в перших! Сьогодні моя Україна
Ввійшла до п’ятірки найбільших у світі держав…
Лишилось пишатись, - сказали в «Останніх Новинах», -
Що темпом шаленим процес емігрантський зростав.

Чия в тім заслуга, чия в тім немеркнуча слава,
Що вже сім мільйонів (!) у світ розбрелося людей,
Яких так любила і так шанувала Держава,
Яким проголошено стільки чудових ідей?

Робочі місця, що мільйонами мали створити,
Не всіх влаштували… Валюту їм, бач, подавай!
За «долар» (чи «євро») вчепилися бісові діти,
А хто буде вдома збирати на полі врожай?

Чи ви не читали Програми всіх партій і блоків
Про те, що терпіння долатиме всюди і все;
Про те, що ось-ось ми сягнемо шалено-високо
І саме ця влада для всіх уже «манну» несе…

Маленька зарплата? Зате у нас в лузі – калина…
Дорожчають ВУЗи? Так в почесті в нас трударі!..
Десь хліб подорожчав? Так сало ж бо символ країни!..
Весь рік колядують? – у нас не беруть хабарі.

Я крізь вітри і крізь бурани
Іду, здавалось би, вперед.
Не «пас ніколи я останніх»,
Та, все ж моє життя – не мед.

Зірок із неба не зриваю,
В вагон сідаю на ходу
І, хоч би луснув, та до раю
Я знаю, що не попаду.

А в пеклі ось, між казанами
Здається, вже не пропаду,
Бо з головою і руками
Здолаю хоч яку біду.

Життя навчило недаремно
Спливати вчасно з мілини…
Хтось у смолі сидить, напевно,
Хтось – ремонтує казани.

Тож, трохи практики в металі,
Дотепне інколи слівце
І, не вдаючись у деталі, -
Не зовсім пекло вже оце.

Як добре бігти босим по росі,
В промінні сонця крапельки збивати,
Коли стеблинки залоскочуть п’яти,
Й довкола враз сміятимуться всі.

А як чудово бігти по снігу,
Що хрумкотом своїм немов співає.
Враз снігурів злетить яскрава зграя
І розжене раптовий сум-нудьгу.

…Хто називає ЦЕ життям,
Життя, напевно, ще не бачив:
Коли без матері дитя
Біля бабусі тихо плаче.

А ненька зранку й до зорі
Прасує, миє, підтирає…
Й за північ десь в календарі
День заповітний відмічає.

Не краще й татові, мабуть,
На пана в полі гнути спину,
Чи сонце б’є, чи зливи йдуть –
Лиш тільки б вивчити дитину…

Чи, може, краще молодим,
Що так розжитися хотіли.
Літа злетять, неначе дим,
А з ними і юнацькі сили.

…Вже й наречена не твоя,
Й батьків сусіди поховали,
І грошей катма. Лиш буя
Бур’ян, де квіти розцвітали.

Нас – тисячі. Й за кожним – тисячі:
В пориві світлім поєднали руки!
Ми не дамо погаснути свічі,
Запаленій вогнем святої Злуки.

Ми не дамо стомитися серцям
Про єдність українців голосити,
І жодна сила не зашкодить нам
Брататися, дружити і любити.

Хто нам пояснить, що у нас не так,
Чому ми маєм зневажати брата,
Чи «западенець» він, а чи «східняк»,
У нас єдина Україна-мати.

І кожен з нас не хоче людям зла –
Добробуту б і щастя для родини;
Щоб праця рук шанована була:
Талантом прислужитись для країни.

Колись у холодну засніжену пору,
Я вийшов із лісу. Мороз – аж до сліз.
Дивлюся – прямує неспішно під гору
Конячка і хмизом наповнений віз.

А поруч поважно (без плейєра в вусі)
Конячку за ліци веде мужичок
В великих чоботях, в овечім кожусі,
А сам – що мізинчик! Мені по пупок.

-І звідки ці дрова? – А то, ти не знаєш!
Некрасова, мабуть, у школі читав?
Дивлюсь по одежі – не тут проживаєш,
В столиці давно від реалій відстав.

У нас, як по книзі, - сім’я чималенька,
А хочеться їсти і жити в теплі,
Та в хаті – сестрички і немічна ненька,
І, знову ж, немає зарібку в селі:

Розпродали землі, понищили ферми,
Останній в районі закрили завод.
То, може, підкажеш – за що ж бо тепер ми
Прожити повинні?.. Бідує народ.

Ти, пане, я бачу, мабуть, депутатом
Працюєш в столиці, чи шефом якимсь,
А нам обидвом ось доводиться з татом
В мороз і в негоду «прочісувать» ліс…

- То, що ж – ви у розквіт технічного віку
Не маєте газу донині в селі?
- Та, газ у нас був, але гроші на ліки
Для мами ідуть… А ще – сестри малі…

От влітку приїхав інспектор з району
І нашу трубу за борги перекрив.
А тато ще думав, якісь «Регіони…»
Йому допоможуть… Та, рано радів!

- А в школу ти ходиш? – А що тобі з того?
Ходив, поки тепло було, а тепер
Навкруг замело… І, хоч там у нас строго,
Іду, як автобус: вівторок, четвер…

З нетерпінням чекаємо п’ятої,
На годинник щораз позираємо,
Щоб з роботи накивати п’ятами,
Ніби, дійсно кудись не встигаємо.

Ніби щось нас насправді очікує…
А в квартирі – диван з телевізором,
І годинник невтомно «потікує»,
І зозулька допитливо визирне.

Наче діти, радіємо п’ятниці,
З прохідної розсипавшись зграями,
Ніби наші бажання посвятяться
І ми зробимо все, як гадаємо.

Знялись лелеки в небеса –
Пора додому.
Їх проводжаю в котрий раз
Цілком свідомо.
Печаль від серця віджену
В краю чужому
І йтиму вперто навпростець,
Забувши втому.

Немила птахам ця земля,
Тепло не гріє –
Ось і знімаються щораз
Назустріч мрії.
Назустріч грозам і дощам,
І буревіям
Летять до рідного гнізда
В свою стихію.

Тебе вже давно не цікавить, які в мене плани на вечір.
Мене ти обходиш, мов меблі, у нашій квартирі тісній.
Ти навіть не зможеш згадати, коли, обнімаючи плечі,
Банальності плів безрозсудні і клявся в любові святій.

Весна тебе вже не турбує: хіба що – відсутністю снігу…
Про те, що дороги розбиті, ти можеш бурчати під ніс.
Ти здатен вже не помічати дзвінкого дитячого сміху –
Було б на столі що поїсти, та швидше б під ковдру заліз.

Ти серце моє розриваєш. Та, серце для тебе – лиш м’язи.
Вважаєш, мої сентименти не варті високих ідей.
Чому ж не змогла розпізнати цей холод в тобі я відразу,
Чом вибір мій випав на тебе між сотень і тисяч людей?

Живу я… Та жити не можу і вирватись сили не маю,
А вільна душа моя стогне у клітці твоїй золотій.
Повіриш чи ні – не цікаво, та я ще й донині кохаю,
Хоч ти вже давно «не при справах» у дивній історії цій…

Слова, що призначалися тобі,
Злітають з уст, щоб розчинитись в часі,
І вкотре у абсурдній боротьбі
Моя душа сама собі здалася.

Ніхто не впав. Ніхто не переміг.
Фортеці залишилися стояти.
Я ж відступив. Хоча, напевне, міг –
Повинен був бажання подолати.

Немає переможців у війні,
Де Ангели свої ламають стріли.
Де Змій-спокусник серце рве мені,
Не вірю, щоб у тебе не боліло.

І з часом будуть спалені мости,
Проявляться з пітьми бетонні мури.
Поблідне давній надпис «Я + ТИ»,
Дощем осіннім сплачуться скульптури.

Спересердя мені відпалив: - Канцелярська душа, –
І подався шукати екзотики десь у Брунеї…
А чи ти хоч би раз намагався заглянути в неї,
Де між стовпчиків цифр зріють рими нового вірша?

Я втішаю себе: ти напевне побачиш колись:
Моє серце злітає з лелеками в вирій до тебе,
А веселка тебе огортає й підносить до неба…
Без надії благаю і молюсь за тебе: - Проснись!

Смолоскипом горіла незрима душа,
Відчуваючи кривду народу,
І рядки «Заповіту» - святого вірша –
Його кликали в бій за Свободу.

Підніматися… Як? Гуртуватися – з ким?!
Коли влада розлюченим змієм
Нищить все українське… І списом своїм
Він обрав те єдине, що вміє:

Всю наругу підносив на вістрі пера,
Відкриваючи очі міщанам,
І з надією жив, що настане пора
Дати бій новоявленим «ханам».

Що, коли вже не він, то хоч діти малі
Заживуть в незалежному краї.
Вільні люди воскреснуть на вільній землі,
Подолають «опричників» зграї.

Я був в краю, де відкривають двері,
Точніше, зовсім їх не зачиняють,
Де скрипкою славетного Гварнері
Не тішаться… Там просто виживають.

Зорю стрічають з сапою на полі
Під спів коси в ранковім різнотрав’ї.
Із віку в вік на зло невдячній долі
Трудом долають прірву марнослав’я.

Немає там ні буднів, а ні свята;
Сплива весна потоками у осінь, -
Та щедрістю людина там багата:
З відкритим серцем жити повелося.

Осінь. Сум.
              Та, що ж у ній сумного?!
Адже осінь – підсумок життя.
Щедра нива літа запашного
Розродилась колосом-дитям,

І стоять давно уже в коморі
Засіки відбірного зерна:
Буде хліб, то вже не буде горя
І зима холодна не страшна.

А в садах позолотила осінь
Пізній лист старих розкішних крон,
Там плоди, налиті сонцем, просять:
- Заберіть і нас в надійний схрон!

Покладіть нас поруч з кабачками,
З бульбою й цибулею в теплі
І в мороз, на Свята разом з вами
Щедрість пригадаємо Землі.

Яблучко рум'янцями всміхнеться,
Засмакує грушка золота
І минеться… З ними сум минеться,
Як злітають «бабині літа».

Злітають дні, не знаючи спочинку, -
У мандри син рушатиме за мить.
Окрайчиком, завиненим в хустинку,
Його матуся в путь благословить:

       Хліба Святого візьми собі, сину,
       В нім сила й багатство у нім.
       Сили Небесні в недобру годину
       Нехай захищають твій дім.

В краях незнаних юнь лише міцніє,
А Хліб свячений душу зігріва.
В спекотний день, а чи в лиху завію
Летять до сина мамині слова:

       Хліба Святого візьми собі, сину,
       В нім сила й багатство у нім.
       Сили Небесні в недобру годину
       Нехай захищають твій дім.

Віддзвонять дзвони. Защебечуть діти.
Настане час зірковий пташенят,
В бабусиній хустині Хліба крихти
Вже поведуть в дорогу онучат:

Розплавленим асфальтом на мізки
Слова твої сочилися смолою.
Троянда, вислизаючи з руки,
Немов шептала: - Залишись зі мною…

Куди ідеш? А, головне, чому?..
Пірнаєш в жерло метрополітену.
Не зрозумію я і не сприйму,
Чому – червоне, де було – зелене?

На перехресті безлічі доріг
Тебе втрачаю, і шалений вітер
Жене юрбу, і топчуть сотні ніг
Розтоптані тобою ніжні квіти,

А щастя не в грошах було. І не в кількості навіть…
А щастя десь поруч – здавалось, тримало за плечі:
Не в царських палатах, не в світлі немеркнучім слави,
А тихо над вухом воно муркотіло надвечір…

Робота була, і достаток, і виросли діти.
Пліч-о-пліч з коханою бурі й незгоди долали -
В шаленому світі сучасному що ще хотіти,
Коли вже й внучата щасливі за дідом гукали?..

…Вже Свята надходять. Вітаю Вас, мамо рідненька!
Давно не писав. Вибачайте – все якось «не йшло»…
Та, Ви не турбуйтесь – тут зовсім не зле, моя ненько.
Вже скоро приїду. Лиш Вам би там добре було!

                        (А як же повім я, що зовсім не тішуся святом,
                        Що я – безпритульний, (чи – бомж), як говорять у нас,
                        Що гарне життя шкереберть покотилося градом,
                        Тому і пишу я, що вже телефон свій «відпас».)

Робота моя не важка, хоч платня невелика –
Все більше з людьми, як приїду колись – розповім.
І спортом займаюсь… Недавно зустрів чоловіка,
То бігали разом. Тепер подружилися з ним.

                        (Ох, бачили б Ви, як стою я – жебрак – попід плотом,
                        Як з сорому б зразу під землю пішов, якби зміг.
                        А бігали… Так! Не хотілось сидіти за дротом,
                        То «дерли» обоє, що порох курився з-під ніг.)

Помешкання маю, наразі не дуже просторе,
Та – свіже повітря, опалення… Й все це – моє.
А ввечері часто я бачу розкішнії зорі,
Такі ж, як у Вас там, напевно, над хатою є.

                        (А що – написати, як рік вже в коробці з картону
                        Живу під мостом на решітці, здається, з метро?
                        Що вигнали з хати, коли не платив я «патрону»,
                        Щоб серце боліло?.. Та, краще зламаю перо!)

Тож, Ви не журіться, себе бережіть, моя нене.
Я звик вже до всього і всього тут є досхочу!
Ще трішки побуду – не думайте часто про мене –
Придбаю квитка на літак і до Вас прилечу.

Веселитись. Хочу веселитись,
А нагоди все чомусь нема.
В цій країні легше удавитись –
Що не день – то криза, то тюрма…

Що не день – солодкі обіцянки,
Що не день – покращення життя…
Так, що страшно просинатись зранку
І «варитись» в цьому без пуття;
Рятуватись в світі лицемірства
І ковтати яд порожніх фраз.

Цей спектакль постійного блюзнірства,
Що з екрану лізе кожен раз,
Безпардонно свердлить в мозку діри
І в свідомість лізе напролом,
Поглинає жадно крихти віри
І людську подобу загалом.

… Веселитись хочеш? Веселися!
Спробуй танцювати на кістках
Тих юнацьких мрій, що не збулися,
Із «Веселим Роджером»** в руках…

В терновім вінці із хрестом на змордованих плечах
Ішов Чоловік, а за ним викрикала юрба…
Він все знав напевно – недарма старався Предтеча,
Та в тому й була Його доля й Його боротьба.

Історію цю знають зараз дорослі і діти –
Не те, що колись: ні газет не було, ні кіно,
Та, хто є тепер, що спромігся б Його повторити –
З води марнослів’я достойне зробити вино?

Хто може свідомо піти за людей незнайомих
Без жодних умов - лише свитка на плечах проста?
Чи є хтось такий поміж «лідерів» нині відомих,
Хто знехтує болем і нестиме вперто Хреста?

Де вільний дух козацький
колись давно повстав,
Вогонь Чемпіонату
сьогодні запалав.
З усіх кінців Європи
з’їжджаються гравці,
щоб на полях футбольних
слова почути ці:

Забий,
          забий,
                    забий,
                              забий
свій гол золотий!
Між кращих
              першим будь завжди!
Вперед – до мети!!!

Усіх приймемо з миром –
щаслива йде пора,
Та Кубок мусить бути
на берегах Дніпра!
Вперед! Не стій на полі –
хай м’яч розсудить нас.
В кулак збираймо волю,
не втратимо свій шанс!

Забий,
          забий,
                    забий,
                              забий
свій гол золотий!
Між кращих
              першим будь завжди!
Вперед – до мети!!!

Дві тисячі дванадцять –
рік звершень і звитяг,
тож піднімаймо, браття,
жовто-блакитний стяг.
Ми віримо у тебе,
командо наших мрій!
Іди вперед сміливо
і програвать не смій!

Я не пророк. Та й де мені до них –
Провидців і, без сумніву, святих,
Що знали наперед за сотні літ,
Як буде далі рухатися світ.

Та, дещо передбачити зумів,
Коли людей у мережі*) зустрів,
Що в дружбі щиро клялися мені
Й згоріти були годні на вогні,

В захопленні складаючи слова,
Що аж від них боліла голова,
Про те, що будуть вірними повік,
А я – песимістичний чоловік,

Коли кажу, що скоро все мине,
Грозою «вічна дружба» промайне…
Та час, пересипаючи пісок,
В черговий раз усім дає урок

Я в тебе, ніби в дзеркало, дивилась –
Я щастя своє бачила і смуток.
З тобою миттю радості ділилась,
Приносячи найменший свій здобуток.

А ти, мов губка, все вбирав у себе,
Щоб потім поступово віддавати,
Щоб душами злітаючи до неба,
Ми не стомились ні на мить кохати.

В тобі я розчинялась до останку,
Леліючи просту дівочу мрію.
Я тішилася кожному світанку,
Коли ти дарував мені надію…

То що ж, скажи, в тобі перевернулось,
Хто зранив твоє серце ненароком?
Чому любов на злеті захлинулась
І вже від мене йде неспішним кроком?

Ну, хоч собі зізнайся: - Закохався!..
Та що казати – зайві всі слова.
Зненацька бісик до грудей пробрався –
І в серці щем, і крýгом голова…

І сонце світить навіть в день похмурий
З її очей промінням чарівним;
А ти, попри суворості натури,
Стаєш раптово ніжним і м’яким,

Щоб ласкою її заворожити –
Оту єдину, без якої Світ
Не вартий, щоб і дня у нім прожити.
А скільки вже пішло у безвість літ!..

День новий загорався на Сході, та знов не для нього.
Все життя – шкереберть. Вже й надія згаса… А відтак
Непомітною тінню між вілл передмістя «крутого»
Йшов, шукаючи «щастя», з сумою на плечах жебрак.

Несподівано якось одні відчинились ворота –
В ореолі парфумів і в шику заморських одеж
Чоловік простягнув повний кошик …лахміття й болота:
- Забирай, це – тобі! Може щось там собі підбереш.

Не знітився жебрак, все забрав до своєї хатини,
Вимив кошик начисто, полагодив, квітів нарвав
Й повернув, попри подив не надто м’якої людини…
А господар закляк, та старого таки запитав:

Тут сподівання гинули і друзі –
Там сестри помирали й матері…
Примарний світ реалій та ілюзій
Не шанував нікого й не беріг.

Топилися в вині марні надії,
Народжуючи паморозь страждань,
І почуття лягали, мов повії,
Під прес жорсткий нездійснених бажань.

Тут час минав… З’їдав амбіцій юних
Колись найблагородніший порив.
Й на півдороги лопалися струни ,
І серце працювало на розрив.

Вона була… Метеликом прозорим,
Влетівши, примостилась на плечі,
І довгих літ не стало. Ніби вчора
Я знов не зміг заснути уночі.

І в промені прийдешнього світанку
Я пригадав ті роки, що пройшли.
Бажання, а можливо й забаганки,
Давно осіннім цвітом відцвіли.

А я чомусь боявся ворухнутись,
Вслухаючись у шелест ніжних крил…
Минуло все, бо мусило минутись,
Рожеве зникло марево вітрил.

Спадає тихо вельоном цнотливим
Прозоре сяйво місячного диску,
І сад у срібних променях грайливо
Промінням лілій білосніжних блисне.

Плекатиму без втоми ніжні квіти –
Їх пелюстки, неначе наречена,
Так дивляться, немов безгрішні діти.
…І кров до скронь увірветься шалено,

Лиш опівнічний вчую запах лілій
На тлі незримім духу матіоли.
Щем юних літ – і трепетний, і милий –
Не ляже в ноги росами ніколи…

Перетне півдюжини кордонів
Легендарний український птах,
І з лелеки стане враз - «сиґоня»
В глядачів, як кажуть, на очах.

Він летить, шукаючи притулку,
Від снігів і лютої зими.
Ми ж його сприймаєм, як пігулку
Для душі. Й обожнюємо ми…

Він для нас – це рідна Україна;
Він для нас – це хата край села;
Він для нас – це діти і родина,
Й вишня, що в городі зацвіла…

Тут для нас не так уже й важливо,
Що він десь паскудить під гніздом,
І що там господарів, можливо,
Дістає він криком за вікном.

Нам він – брат, бо вирвався здалека
Й походжає полем, наче франт…
Тут – «сиґоня», а у нас – лелека:
Брат за духом – вічний емігрант!
-----------

Прилетіла осінь
                       жовтим листом клена,
білим павутинням,
                       сплаканим дощем,
і кудись відносить
                       літечко зелене
дні, що пам’ятають
                       за весною щем.

Завиває вітер,
                       додає печалі.
Дні летять юрбою
                       з швидкістю годин.
Піснею сумною
                       в невідомі далі
кличе за собою
                       запізнілий клин.

Хлопчина зі школи додому прийшов,
Роззувся і ранця скидає…
- Скажи мені, братику, що це – любов? –
Маленька сестричка питає.

- Питання твоє не таке вже й просте,
Та спробую я відповісти.
Для прикладу, ти ось – цукерка крадеш
З портфеля щодня, щоби з’їсти…

- Куди ж Ви, тату?
                       - За Дунай, за гори…
- А як же серце, як же Ви без нас?
- Нічого, дітки, подолаєм горе
І я на крилах прилечу до вас!

… В густім тумані розчинилась постать –
Чужа земля в обійми прийняла.
Ніхто не знає, як було непросто,
Та вжився якось, туга відійшла.

В кулак затис усю наявну волю –
Робив, що міг, не гребував нічим.
Ішов вперед, не нарікав на долю,
Хоч роки йшли – не чув себе старим.

Складав «копійку», надсилав додому,
І там віджили… Будувався дім…
Уже й невістка, і внучата в ньому
Втішають діда сміхом чарівним.

Змиваючи зі скла торішній бруд,
Стікав мій сум краплинами додолу…
А зовсім поруч веселився люд,
Домішуючи в віскі «Кока-Колу».

І, ніби в сні, розпочинався рік,
Новий неначе, але що нового?..
Його, ще ненародженого, врік
Недобрий погляд чаклуна старого,

Який колись підступно наказав
Закрити, не роздумуючи, двері
І йти у світ поміж снігів і трав,
І жити там без даху й без вечері.

…І я слухняним кроликом пішов,
Як той іде у пащу до удава.
Свою удачу так і не знайшов,
Й за пальмами чужа гуде забава.

Ніби в сні чарíвному
В різнобарв’ї трав
Юний леґінь дівчину
Ніжно пригортав.
Голубами сизими
Посеред весни
Воркотали лагідно,
Тішились вони.

- Ти – моя лебідонько…
- Соколе ти мій…
- Диво ти незвідане…
- Верх дівочих мрій!..
Солов’їним щебетом
Лилась пісня ця,
З невимовним трепетом
В голосі юнця.

А, коли кохалися
У смарагді трав,
Прямо їм на голови
… «Ляп» негарний впав!
Настрою чудовому
Враз прийшов кінець.

Так на злеті Сокола
Нищить … Горобець!
28.02.2013